Лiсом, небом, водою. Книга 2. Леля

Коли Івась приніс два дерев’яних відра води на коромислі, за мить слідом зайшов до хати й Пластун.

На цей час там були Леля, Лисий, Василько й Марічка. Щоб пропустити Івася до плити, де стояв уже наготовлений казан, дітям довелося відійти в дальній куток, а Марічка взагалі опинилася за відхиленими дверима. Тож увійшовши, Пластун її зразу й не помітив.

— Ага! — сказав він, зупинившись на порозі й спостерігаючи всю цю метушню.

Звичайно, його прихід помітили, та мали стільки клопоту, що зовсім не відреагували. Зрештою, тут упродовж дня стільки людей перебувало…

Пластун стояв у дверях, невпевнено посміхався й не знав, що робити далі. Він звик, що його бачать одразу, як тільки він заходить до хати. З ним при цьому могли глузливо розмовляти, могли нагодувати краще або гірше, але його завжди помічали!

На очах Пластуна виступили сльози, він запхикав і повернувся, щоб піти геть. Тільки тут на нього звернули увагу. Перша — Марічка. Вона кинулася до Пластуна, схопила його за руку, потягла назад до хати, але він уже образився. Висмикнув свою руку з Маріччиної і швидко вийшов на вулицю. Марічка побігла за ним у ніч.

Отже, на той час, коли в ночви налили підігрітої води, відгородили рядниною куток, і Леля почала митися, Марічки в хаті не було. Лисий ніякої небезпеки не відчував. Усі інші — також. Хіба що непокоїлися за Марічку, хоч і не припускали, що Пластун може заподіяти їй шкоду.

Лелині очі час від часу визирали з-понад рядна, мирно хлюпала вода, хлопці стиха розмовляли про Пластуна, залишаючи обмін головними новинами на потім, коли всі зберуться за великим старим столом, виготовленим іще батьком Лисого… Тільки вже коли дівчинка почала витиратись і вдягатися, Лисий відчув щось у животі, що завжди попереджало його про наближення небезпеки.

Він швидко задув каганця, і всі завмерли. Арбалет був під рукою навіть удома, тож Лисий прожогом кинувся до дверей, а хлопці безшумно опустилися на долівку й також навпомацки знайшли свою зброю. Ніхто з них не почув нічого підозрілого, однак у питаннях безпеки всі вони звикли довіряти Лисому беззастережно.

Тільки Глина не відчув важливості моменту — скориставшись легкодосяжністю, він заходився лизати Василькові обличчя. Той намагався мовчки відбитися від пса, але Глина зрозумів, що це така гра, почав гарчати, борюкатися й неболяче кусатися. І тільки коли Леля з-за ряднини цитьнула на нього, собака миттю перемінився, підскочив до дверей і голосно прогавкав:

— Ану заходь, якщо ти такий сміливий!

Ніхто не зайшов. Очевидно, не розумів Глининої мови.

Лисий стояв біля самісіньких дверей і відчував, що небезпека зменшилась, але ще не зникла. Він поплескав себе лівою рукою по нозі, й Глина слухняно став поруч. Потім Лисий різко відчинив двері, й собака з шаленим гавкотом кинувся надвір. За дверима він іще двічі гавкнув — швидше для порядку — й повернувся до хати з мовчазною гідністю. Лисий обережно визирнув з-за дверей, потім вийшов, дихнув уже холодного нічного повітря й відзначив про себе, що в животі заспокоїлося.

Однак не встиг він повернутися слідом за Глиною до хати, як відчуття небезпеки накинулося на нього з новою силою.

Тієї ж миті щось загриміло за рядниною, де була Леля.

— Ох! — пролунав її розпачливий голос.

Лисий притьмом зірвав ряднину. За нею стояла біла примара. Івась засвітив каганця, й за хвилину всі побачили, що це Леля, обгорнута великим білим полотном, що служило за рушника.

— Хотіла води попити, та в темряві перекинула кухля, — виправдовуючись, промовила дівчина.

Хлопці дивилися на неї, й жах сковував кожного з присутніх. Усі добре пам’ятали, якою дівчинка прийшла з лісу. І тепер усі бачили, що на руках і обличчі в неї немає жодної подряпинки, жодного синця. Не просто все загоїлося — не лишилося навіть найменшого сліду.

Раптом Лисий, якось дивно зігнувшись, стрибнув уперед і зловив за шию Глину, коли той уже стояв над ночвами й намірився пити.

— Не можна, Глино, — ласкаво погладив він пса по голові. — Це мертва вода, її не можна пити… В ній можна тільки митися.

Порізаний палець

Лисий ще майже нічого не знав про похід Лелі й Василька до русалок. Звісно, він дуже хотів про все довідатися — вислухати детальну розповідь про такий небезпечний і напружений день. От помиються, повечеряють, думав він, тоді вже про все розкажуть. А тут виходило, що слухати ніколи.

Цілий день Марічка просиділа біля криниці, та все одно не вберегла воду. Той, хто вкрав казанок, зміг налити мертвої води в криницю. Відібраний у баби Яги казанок варив мертву воду. Якщо її випити, вона викликає миттєву смерть. А якщо її полити на будь-яку рану, та одразу ж загоюється. Страшно подумати, що хтось із односельців устиг набрати води з отруєної криниці, це означало б, що в селі вже є мертві, й ніхто про це не знає. Щомиті кількість небіжчиків може зрости.

Івась побіг будити Бороду Тільки він — найдужчий у селі — здатний захистити криницю. Тільки він може вберегти людей. Лисий і Леля пішли до Інженера. Хоч як хлопець був на нього ображений за ранкову розмову, однак не повідомити про те, що сталося, не міг.

У віконці Інженерової хати світилося. Він не спав. Лисий відчинив двері, пропустив уперед Лелю й слідом за нею ввійшов сам. Інженер сидів за столом і нічого не робив. Власне, він завжди так сидів, коли хтось до нього приходив. Тільки вдень це було зрозуміло — люди часто до нього заходили, тож старий ніби завжди був готовий до приходу відвідувача. Вночі це виглядало дивно — так ніби від нього щойно хтось пішов.

Ряха лежав під столом, поклавши писок на Інженерову стопу. Він недобрим поглядом зустрів гостей, але не поворухнувся. Задивившись на нього, Лисий послизнувся й ледве не впав — добре, поруч була Леля. Вона встигла підхопити його під лікоть і підтримати.

— Чого це ти на ногах не тримаєшся? — глузливо спитав Інженер. — Мухоморів об’ївся?

— А чого це у вас долівка мокра? — запитанням на запитання відповів Лисий.

— Люба розхлюпала трохи, як воду приносила, — Інженер не наполягав, щоб Лисий відповідав.

— Уночі? — здивувалася Леля.

— Ну, ви ж ходите вночі, то чого б і їй не ходити?

— Ми ходимо, бо трапилося лихо, — Лисий зрозумів, що треба говорити прямо й конкретно, не піддаючись на Інженерові спроби перетворити розмову на перекидання м’ячика. — Хтось украв самоварний казанок.

Схоже, Інженер не одразу збагнув, наскільки серйозна ситуація. Або не хотів піддаватися на той план розмови, на якому наполягав хлопець.

— А я попереджав тебе, що краще все те відьомське причандалля знищити, — зневажливо сказав він. Потім, мабуть, до нього дійшло. — Тільки ж ви там, здається, якісь особливі замки попридумували…

— Замки порубали сокирою, — пояснив Лисий, — і стріху в хаті розібрали.

— А підкопу не зробили?

— Навіщо? — Лисий не зрозумів, що Інженер з нього глузує. Він і справді подумав, що варто перевірити долівку під стінами. Підкоп багато що прояснив би.

— Як навіщо! — Інженер і далі збиткувався. — Щоб і з неба, і з-під землі, й через двері — зразу з усіх кінців. Бо інакше й красти не цікаво.

Лисий знав уже з досвіду, що коли Інженерові вдасться вивести його із себе, розмови не буде. Тому хлопець спробував опанувати себе й не піддаватися. Дуже спокійно він сказав:

— Це справді дуже дивно, що й дах, і двері. Ми так і не змогли зрозуміти, як саме це зроблено. Але річ навіть не в тому…

— А мені здається, — перебив його старий, — що саме в тому! Тебе попереджали, що це небезпечні речі. І ти все одно відмовився їх позбутися. Ти краще знав, як треба. Ти завжди краще знаєш, як треба. А тепер тобі незрозуміло…

— Не гарячкуйте, дядьку Інженере, — несподівано для старого втрутилася Леля. — Мабуть, ви маєте рацію. Але зараз, мені здається, не час з’ясовувати стосунки. Треба вирішувати, що робити. Ми за цим, — останні слова вона промовила з притиском, — до вас прийшли. Той, хто вкрав казанок, уже отруїв воду в криниці.