Лiсом, небом, водою. Книга 2. Леля

Назустріч вибігла з його хати Наталка. Вигляд у неї був зляканий. Очі широко розкриті. Вона, схоже, мала намір далеко бігти, але побачивши Лисого, раптом зупинилася й ніби навіть зраділа:

— Лесику! Там… Там… — вона не знаходила слів і дихала так, наче прибігла здалеку.

Не чекаючи, доки вона спроможеться щось пояснити, Лисий кинувся до хати, вже здогадуючись, що могло статися.

Ще коли вони з дітьми повернулися з Руїни, особливу Інженерову увагу привернули чарівні речі баби Яги — ступа, рогач, мітла й казанок. У ступі за допомогою мітли можна було літати, рогач був самоносний — найменша дитина могла підняти ним будь-яку вагу, казанок мав іншу страшну силу: зварена в ньому вода ставала отрутою.

Старий Інженер тоді не на жарт розлютився. Він казав, що цим жахливим речам не місце в селі, від них може бути стільки лиха, що й уявити неможливо.

— Я сам їх викину на смітник! — підсумував він.

Однак Лисий на те не погодився.

— Я знаю, скільки лиха можуть вони завдати, але поки що нам від них було чимало користі. Вони стільки разів рятували нам життя, що ми мусимо зберегти їх бодай із вдячності, — сказав хлопець.

— Може, для того вони й рятували вам життя, — наполягав Інженер, — щоб потім ви їх врятували.

Це була не перша суперечка Лисого з Інженером після повернення. Хлопець на той час уже трохи навчився протистояти владі старого. Тож вирішив не знищувати реманент баби Яги.

— Ми їх принесли, ми за них і відповідаємо, — поставив він крапку в суперечці. — Ваш Ряха теж не всім у селі подобається, але ви за нього відповідаєте, тож люди й терплять. Потерплять і ступу з рогачем.

Про те, на що здатен казанок, Лисий не розповідав нікому, крім Інженера. А про те, що мітлу можна використовувати ще й для замітання слідів, він не казав навіть Інженерові. І про те, як ступа розправилася з собачим пацюком, теж не розповідав. Щось його тоді зупинило. Згодом з’ясувалося, що він розповів і так забагато.

Того ж дня Лисий попросив Петруся змайструвати хитромудрий замок на дверях комори, де зберігалися ці речі. Всім дітям він заборонив їх виносити й тим більше користуватися ними. Діти були свідками суперечки Лисого з Інженером, тож прийняли цю заборону без опору. Навіть учора, коли вони востаннє говорили з Лелею про похід до річки, вона не наважилася навіть згадати про ступу. Ясна річ, долетіти до річки було б значно легше. Проте, літаючи, ніколи не знаєш, чи помітив тебе хто знизу, чи ні. І що далі робитиме той, хто помітив…

Тепер чи не найкращий Петрусів винахід, його гордість — замок на дверях комори — виявився зламаним. Два дерев’яні кілки кожен завтовшки з руку дорослого чоловіка було перерубано сокирою. На порозі біліли тріски. Двері й одвірок повідколювано там, де рубали кілки. Двері так і лишилися прочинені.

Лисий приклав палець до губів, щоб Наталка замовкла, витяг шаблю й злегка штовхнув двері.

Вони беззвучно відчинилися. Лисий почекав, поки очі звикнуть до сутінків у коморі, а потім ступив усередину.

Звичайно, там нікого не було. Стояла ступа, поруч у куточку, притулені до стіни, — рогач і мітла, на полиці під самим дахом, де раніше мешкав казанок, нічого не було. Просто гола полиця.

Дівчинка в пісках

На поверхні води було порожньо. Русалки зникли, сонячні зайчики втекли від тіні, що впала на плесо з крутого берега, під яким Леля думала, як їм із Глиною вибратися нагору. Самій їй було б дуже нелегко. Присутність собаки робила завдання майже нездійсненним. От би зараз сюди ступу! Звісно, Лисий має рацію, що користуватися тут — біля свого села — ступою вкрай небезпечно. Але зараз вона була б дуже корисна.

Леля пробувала лізти по стовбуру, підштовхуючи Глину, та після двох падінь на пісок (дякувати хоч, не з великої висоти) відмовилася від цих спроб. Власне, відмовився пес. Він сказав, що третьої спроби не буде ні за які маслаки.

Над Васильковою головою клекотало гайвороння. Про те, щоб тут лишитися надовго, не могло бути й мови. Що привабило сюди птахів, Леля не уявляла, та й думати про це їй було ніколи. Існувала інша тема. Леля сіла на товсту соснову гілку, яка розпласталася на піску, мов рука, що вп’ялася пальцями в землю.

Тієї ж миті над поверхнею води з’явилися голови русалок.

— Нічого не вийде! — сказали вони.

Власне, говорила, мабуть, тільки одна, але яка саме, Леля не знала. Вона відвернулася від них і знову підняла Глину, поставила його на стовбур сосни. Однак Глина вивернувся, зіскочив на пісок і несамовито загавкав на русалок.

Видно, собак вони боялися, тому відпливли далі від берега, але не далеко.

Глина, втім, хоч і дуже відважно гавкав, до берега не наближався.

Леля відчувала, що зараз уже русалки нічого лихого їй не зроблять, але таке складне завдання — витягти Глину з цієї прірви — тепер ставало ще складнішим. Відвернути від них увагу пса — годі сподіватися. Чекати, поки він нагавкається, також безглуздо.

Дівчина безпорадно глянула вгору на Василька й похолола. Він стояв за кущами, майже непомітний, і цілився в одну з русалок.

— Васильку, не треба! — встигла вона вигукнути.

Йому не вистачило якоїсь миті. Від її крику він ледь здригнувся, і стріла майже беззвучно ввійшла у воду між двома русалками.

— Васильку, не стріляй! — повторила Леля. — Вони нам уже нічого не зроблять!

— Ми б і так нічого не зробили, — сказали русалки. — Тобто нічого поганого.

— Ви вже зробили, — не погодилася дівчинка, не озираючись до них. — Тобто спробували зробити.

Глина замовк і повернув голову до Лелі.

— Ходи сюди, — наказала вона.

Пес цього разу послухався. Тільки от що робити далі, дівчинка не знала.

— А ти його візьми собі на плечі, — підказали русалки.

Леля не відповіла.

Вона розуміла, що перш, ніж самій видиратися нагору, треба туди якось виперти Глину. Залишати його внизу не можна. У нього серце розірветься. Якщо піти самій і гукати його, цілком можливо, що він послухаєтся й не захоче лишатися сам. Але ж він уже один раз зірвався зі стовбура. Щоправда, це було вже біля самісінької крони, а якщо він подолає половину відстані, а потім зірветься? З такої висоти…

Втім, у самої Лелі ще більше шансів зірватися. Вона згадала, яка слизька соснова кора, згадала, як, спускаючись до води, з жахом думала про зворотний шлях…

Правильно думала.

— Васильку! Опусти арбалета, я тобі сказала! Краще погукай собаку. Може, він сам здереться, а я страхуватиму внизу. Якщо, не приведи, зірветься, постараюся його зловити.

— Глино! До мене! — гукнув хлопчик.

Пес кинувся до поваленого дерева, та зразу ж спинився й недовірливо покрутив головою. Він нічого не сказав, але діти його зрозуміли:

— Треба мене якось переконливіше переконувати. Це не так просто — здертися на це кляте дерево. — Мабуть, він сказав би щось таке.

Леля зняла баклажку з паска й зробила два ковтки.

— А мені!? — гавкнув Глина, здивовано дивлячись на неї.

— Покажи йому воду, — крикнула вона до Василька.

Той відкрутив баклажку й трохи налив собі на долоню. Потім з долоні випив воду.

— Глино, йди дам води! — гукнув він, з насолодою облизавшись.

Пес знову смикнувся до дерева, навіть вискочив на стовбур, але знову зупинився й недовірливо поглянув на Лелю.

— Ти ж ближче, давай я в тебе нап’юся.

— Ні, — похитала вона головою. — Йди до Василька.

Той вилив собі на долоні ще трохи води. Глина пішов угору по стовбуру, викрешуючи з-під кігтів золоту луску соснової кори. Леля, виставивши вперед руки, йшла під ним по піску, готова будь-якої миті зловити пса, якщо він втратить рівновагу й зірветься.

Метр, іще метр… Глина поглянув угору на Василька. Той миттю підніс долоню до рота й сьорбнув воду. Це подіяло. Пес пришвидшив ходу.

Леля дійшла до земляної стіни й зупинилася. Далі вона вже не могла підстраховувати собаку. Втім, стіна була зовсім не вертикальна — Глині лишалося пройти не менше п’яти метрів. Русалки мовчали. Схоже, вони теж затамували подих. Навіть вітерець ущух, нашорошено спостерігаючи за небезпечним сходженням.