Втрата

Насправді Синтія умисне запровадила для себе такий розклад роботи у крамниці Памели, щоб мати змогу щоранку проводжати Ґрейс до школи. Синтія ніколи особливо не мріяла працювати у крамниці жіночого одягу, що належала її найліпшій шкільній подрузі, але це дозволяло їй працювати неповний робочий день, тобто вона поверталася додому раніше, аніж закінчувалися уроки у школі. Поступившись у цьому питанні Ґрейс, вона чекала її не під дверима школи, а нижче по вулиці. Звідти Синтія могла бачити школу, й у неї не забирало багато часу помітити у натовпі дітей нашу доньку з її кінським хвостиком, який вона дуже часто заплітала. Вона намагалася переконати Ґрейс, щоб та махала їй рукою, і тоді вона могла б помітити її ще раніше, але Ґрейс бодай у цьому не дала себе вмовити.

Серйозна проблема виникала тоді, коли якась учителька або вчитель просили учнів залишитися на якийсь час у класі після дзвінка. Це могло бути пов’язане з якимись заходами масового характеру або з останніми настановами щодо виконання домашніх завдань. У таких випадках Ґрейс сиділа там, охоплена панікою, не тому, що її мати стане турбуватися, а тому, що, стривожена затримкою, вона може прийти по неї до школи, щоб забрати.

— І мій телескоп зламався, — сказала Ґрейс.

— Як це, зламався?

— Та підставка, яка підтримує трубку з лінзами, розхиталася. Я наче трохи її закріпила, але вона розхиталася знову.

— Я подивлюся, в чому справа.

— Мені треба стежити за астероідами-вбивцями, — сказала Ґрейс. — Я не зможу побачити їх, якщо мій телескоп буде зламаний.

— Окей, — мовив я. — Спробую його полагодити.

— А ти знаєш, що коли астероїд упаде на землю, ефект буде такий, ніби одночасно вибухнув мільйон ядерних бомб?

— Не думаю, що так багато, — сказав я. — Але згоден з тобою, що наші справи тоді будуть кепські.

— Коли у своїх страшних снах я бачу, як астероїд падає на землю, то думаю про те, що могла б відвернути його, коли б перед тим як лягти спати, подивилася на небо й побачила, що він наближається.

Я кивнув. Справа була в тому, що ми купили їй не найдорожчий телескоп. Власне, він був найдешевший серед інших. І йшлося не тільки про те, що не варто витрачати цілий статок на якусь річ, якщо ви не певні, що ваша дитина не втратить незабаром до неї інтерес; ми просто не маємо стільки грошей, аби ними розкидатися.

— А як щодо мами? — запитала Ґрейс.

— А до чого тут мама?

— Вона й далі ходитиме зі мною?

— Я з нею побалакаю, — сказав я.

— Побалакаєш з ким? — запитала Синтія, заходячи до кухні.

Синтія чудово виглядала цього ранку. Була надзвичайно гарною, якщо висловитися точніше. Вона дивовижна жінка, і мені ніколи не набридало милуватися її зеленими очима, високими вилицями, вогнисто-рудим волоссям. Її краса була вже не такою, як тоді, коли я вперше її зустрів, але не менш драматичною. Люди думають, вона робить якісь спеціальні вправи, але, як на мене, це тривога допомогла їй зберегти фігуру. Вона спалює калорії, коли перебуває у стані неспокою. Вона не бігає підтюпцем, не ходить до гімнастичної зали. Та й навряд чи ми могли б дозволити собі членство в якомусь гімнастичному клубі.

Як вже було сказано, я вчитель англійської середньої школи, а Синтія працює у крамниці, — хоч вона й має диплом із вивчення родинних проблем і деякий час працювала в галузі соціології, — тож ми не купаємося в грошах.

Ми маємо цей будинок, доволі просторий для трьох, у скромному кварталі, розташованому лише за кілька кварталів від того будинку, в якому виросла Синтія. Ви можете подумати, що Синтія хотіла б оселитися якомога далі від свого батьківського дому, але мені здається, вона не хотіла бути від нього надто далеко на той випадок, якби туди хтось прийшов і захотів її бачити.

Нашим автомобілям по десять років, свої вакації ми проводимо досить скромно. Щоліта винаймаємо на тиждень хатину мого дядька неподалік від Монпельє, а три роки тому, коли Ґрейс було п’ять років, ми поїхали в Діснейленд і оселилися поза парком у дешевому мотелі в Орландо, де о другій годині ранку можна почути, як який-небудь хлопець в сусідньому номері остерігає свою дівчину, щоб вона була обережнішою і не надто стискала зуби.

А проте, я переконаний, ми живемо досить пристойно і більш або менш щасливі. Здебільшого вдень.

Щоправда, уночі нам іноді буває нелегко.

— Із учителькою Ґрейс, — відповів я, безсоромно збрехавши про те, з ким просила мене Ґрейс поговорити.

— А про що ти маєш намір поговорити з учителькою Ґрейс? — запитала Синтія.

— Я казав про те, що неодмінно піду на найближчі батьківські збори й перекинуся кількома словами з нею, місіс Ендерс, — мовив я. — Останнього разу, коли на ці збори ходила ти, у моїй школі теж були батьківські збори того самого вечора, чомусь воно завжди буває так.

— Вона дуже мила, — сказала Синтія. — Вважаю, вона набагато приємніша, аніж торішня вчителька, її звали місіс Фелпс, якщо не помиляюся. Думаю, вона була трохи підла.

— Я ненавиділа її, — приєдналася до розмови Ґрейс. — Вона примушувала нас годинами стояти на одній нозі, коли ми поводилися погано.

— Мені треба йти, — сказав я, зробивши ще один ковток холодної кави. — Мабуть, нам треба купити нову кавоварку, Синті.

— Подивлюся, — відказала Синтія.

Коли я підвівся з-за столу, Ґрейс подивилася на мене розпачливим поглядом. Я знав, чого вона від мене хоче. Поговори з нею. Будь ласка, поговори.

— Тері, ти не знаєш, де запасний ключ? — запитала Синтія.

— Ти про що? — здивувався я.

Вона показала мені на порожній гачок на стіні біля самих кухонних дверей, що відчинялися на наш задній двір.

— Де наш запасний ключ?

Це був той ключ, яким ми користувалися, коли виходили прогулятися абощо й не хотіли брати з собою кільце, обтяжене дистанційними автомобільними пультами та ключами від робочих кабінетів.

— Я не знаю. Ґрейс, ти не брала ключа?

У Ґрейс ще не було власного ключа від дому. Він навряд чи був їй потрібен, поки Синтія водила її до школи й зі школи. Вона похитала головою й спопелила мене гнівним поглядом.

Я стенув плечима.

— Може, й справді я його брав і залишив десь біля ліжка.

Я протиснувся боком біля Синтії і понюхав її волосся, коли проходив.

— Ти мене проведеш? — запитав я.

Вона пішла за мною до передніх дверей.

— Щось сталося? — запитала вона. — З Ґрейс усе гаразд? Вона якась дуже тиха сьогодні вранці.

Я зробив гримасу й похитав головою.

— Ти знаєш, у чому річ. Їй вісім років, Синті.

Моя дружина сердито відступила від мене на крок.

— Вона пожалілася тобі на мене?

— Вона лише хоче почувати себе трохи більш незалежною.

— Тепер я розумію, в чому річ. Вона хотіла, щоб ти поговорив зі мною, а не з учителькою.

Я стомлено усміхнувся.

— Вона каже, інші діти сміються з неї.

— Вона це переживе.

Я хотів їй щось відповісти, але подумав, що ми сперечалися про це надто часто, й у мене просто немає нових аргументів.

Тож паузу заповнила Синтія.

— Ти знаєш, скільки на світі поганих людей. Вони повсюди.

— Знаю, Синті, знаю. — Я намагався, щоб у моєму голосі не прозвучали нотки розчарування та втоми. — Але доки ти її проводжатимеш? Доки їй буде дванадцять років? П’ятнадцять? Ти водитимеш її й до дев’ятого та дванадцятого класів?

— Я про це подумаю, коли надійде час, — сказала Синтія. Вона зробила паузу. — Я знову бачила ту машину.

Машина. Вона завжди бачила машину.

Синтія побачила з виразу мого обличчя, що я в це не вірю.

— Ти думаєш, я збожеволіла, — сказала вона.

— Я не думаю, що ти збожеволіла.

— Я бачила його двічі. Коричневий автомобіль.

— Що за автомобіль?

— Я не знаю. Звичайний собі автомобіль. Із затемненими вікнами. Коли він проминає мене й Ґрейс, трохи стишує хід.

— Він зупинявся? Водій тобі щось сказав?

— Ні.

— Ти запам’ятала номер?

— Ні. Першого разу я просто не встигла про це подумати. Другого — була надто схвильована.