Втрата

Почувши це ім’я, Клейтон замислився.

— Вінс Флемінґ, — сказав він спокійно. — Той хлопець. Той хлопець, із яким вона була тієї ночі. В машині. Хлопець, із яким вона була, коли я її знайшов.

— Так, це він. Він допомагає мені. Він тепер з Інідою.

— З Інідою?

— Він стереже її, щоб вона не зателефонувала Джеремі й не сказала йому, що ми тут.

— Але якщо Джеремі… якщо Джеремі вже повертається, то він уже все зробив.

— Зробив що?

— Із Синтією все гаразд? — В очах у нього з’явився вираз розпачу. — Вона жива?

— Звичайно, жива.

— А ваша донька? Ґрейс? Вона жива?

— Про що ви говорите? Звісно, вони живі.

— Бо якби щось трапилося з Синтією, то все має дістатися її дітям… Це все чітко обумовлено…

Я затремтів усім тілом. Скільки минуло годин, відколи я говорив із Синтією? Я мав коротку розмову з нею сьогодні вранці, свою єдину розмову з нею, відтоді як вона покинула наш дім уночі з Ґрейс.

Чи міг я знати, чи міг я мати бодай якусь певність, що вона і Ґрейс у цю хвилину живі?

Я дістав свого мобільника. Мені спало на думку, що в лікарні, мабуть, заборонено користуватися мобільними телефонами, та позаяк ніхто навіть не знав, що я тут, я вирішив, що можу знехтувати цією забороною.

Я набрав наш домашній номер.

— Благаю, благаю тебе, будь уже вдома, — сказав я, стримуючи подих. — Телефон задзвонив раз, двічі, тричі.

Після четвертого дзвінка він переключився на голосову пошту.

— Синтіє, — сказав я. — Коли ти приїдеш додому, коли ти це почуєш, негайно телефонуй мені. Це конче потрібно.

Я закінчив цей дзвінок і спробував набрати її мобільний номер. Він негайно переключився на голосову пошту. Я залишив там майже те саме повідомлення, але додав:

«Ти повинна зателефонувати мені».

— Де вона? — запитав Клейтон.

— Не знаю, — відповів я стривожено.

Я коротко обміркував можливість зателефонувати Роні Ведмор, вирішив цього не робити, набрав інший номер. Я мусив перечекати п’ять дзвінків, перш ніж почув відповідь.

Спочатку клацнув звук знятої слухавки, потім покашлювання, потім сонне:

— Алло?

— Ролі, — сказав я. — Це Тері.

Клейтон, почувши ім’я «Ролі», закліпав очима.

— Окей, Тері, я тебе слухаю. Не турбуйся, що ти мене розбудив, я тільки щойно вимкнув світло. Ти знайшов Синтію?

— Ні, — сказав я. — Але я знайшов когось іншого.

— Кого?

— Послухай-но. Мені немає коли тобі пояснювати, але я хочу, щоб ти знайшов Синтію. Я не знаю, що тобі сказати, не знаю, звідки тобі ліпше почати. Поїдь до будинку, подивись, чи там немає її машини. Якщо вона там, стукай у двері, вламайся в дім, якщо буде треба, з’ясуй, чи вона і Ґрейс там. Телефонуй у готелі, роби все, що тобі спаде на думку.

— Тері, що відбувається? Кого ти знайшов?

— Ролі, я знайшов її батька.

На другому кінці лінії запала мертва мовчанка.

— Ролі?

— Так, я тут. Я не можу цьому повірити.

— Я також.

— Що він тобі розповів? Він розповів тобі, що тоді сталося?

— Ми тільки почали розмову. Я перебуваю в лікарні, на північ від Буфало. Він у не дуже добрій формі.

— Він може розмовляти?

— Так. Я розповім тобі все, коли зможу. Але пошукай Синтію. Якщо ти її знайдеш, нехай вона мені негайно зателефонує.

— Гаразд. Я негайно їду. Уже вдягаюся.

— І ще одне, Ролі, — сказав я. — Я сам їй скажу. Про батька. У неї виникне мільйон запитань.

— Звичайно. Якщо я довідаюся що-небудь, то зателефоную.

І тут я згадав про ще одну особу, яка могла щось знати про Синтію та про місце її перебування. Памела телефонувала нам додому досить часто, і я запам’ятав її номер, що висвічувався на дисплеї нашого телефону. Я набрав його й перечекав кілька дзвінків, поки вона підняла слухавку.

— Алло? — Голос у Памели був іще більш сонний, аніж у Ролі.

Десь на задньому плані чоловічий голос запитав: «Хто там?»

Я сказав Памелі, хто це, і попросив пробачення, що телефоную в такий жахливо пізній час.

— Синтія кудись поїхала, — сказав я. — Із Ґрейс.

— Господи, — промовила Памела, і її голос відразу перестав бути сонним. — Їх викрали чи щось таке?

— Ні, ні, нічого подібного. Вона сама поїхала. Вона хотіла кудись утекти.

— Вона сказала мені, здається, вчора, а може, позавчора — Господи, коли ж це було? — що вона може не прийти, тож якщо вона не з’явиться, щоб це не було несподіванкою для мене.

— Я лише хотів сказати, щоб, коли вона раптом зателефонує тобі, ти їй сказала, нехай вона негайно сконтактується зі мною. Памело, я знайшов її батька.

На протилежному кінці лінії запала мовчанка. Потім раптом:

— Щоб мене трахнули…

— Це правда, — сказав я.

— Він живий?

Я подивився на чоловіка в ліжку.

— Так.

— А Тод? А її мати?

— Це інша історія. Послухай, Памело, я мушу кінчати нашу розмову. Але, якщо ти побачиш Синтію, нехай вона негайно зателефонує мені. І я сам повідомлю їй цю новину.

— Нехай тобі біс, — сказала Памела. — Хіба я зможу тепер заснути після такого?

Я урвав дзвінок і помітив, що акумулятор телефону майже розрядився. Я покинув дім із таким поспіхом, що не мав тепер чим його зарядити, навіть у машині нічого такого не було.

— Клейтоне, — сказав я, знову намагаючись зосередитися після телефонної балаканини. — Чому ви думаєте, що Синтія і Ґрейс можуть бути в небезпеці? Чому ви думаєте, що з ними могло щось статися?

— Через мій заповіт, — сказав Клейтон. — Через те, що я все заповідаю Синтії. Це єдиний відомий мені спосіб залагодити ту кривду, яку я їй заподіяв. Я знаю, що це неможливо залагодити, але що мені залишається?

— Але до чого тут небезпека для їхнього життя? — запитав я, але до мене вже почало доходити.

Окремі деталі загальної картини стали складатися докупи, хоч і дуже повільно.

— Якби вона померла, якби Синтія померла, якби ваша донька померла, тоді гроші не змогли б дістатися їм. Вони дісталися б Ініді, вона була б тим із подружжя, яке вижило, єдиною законною спадкоємицею, — прошепотів він. — Ініда ніколи не дозволить, щоб Синтія успадкувала мій статок. Вона вб’є їх обох, щоб одержати ці гроші.

— Але ж це божевілля, — промовив я. — Убивство — подвійне вбивство — привернуло б до себе багато уваги, поліція знову відкрила б цю справу, вони почали б переглядати все те, що сталося двадцять п’ять років тому, вони вийшли б на Ініду й тоді…

Я несподівано для себе самого урвав цей потік думок.

Убивство привернуло б до себе увагу. У цьому сумніватися не випадає. Але самогубство? Воно навряд чи привернуло б до себе багато уваги. А надто якби руки наклала на себе жінка, котра перебувала у стані такої нервової напруги протягом останніх тижнів. Жінка, яка викликала поліцію розслідувати появу дивного капелюха у своєму домі. Навряд чи можна було уявити собі щось химерніше. Жінка, яка викликала поліцію, бо одержала листа, в якому повідомлялося, де вона може знайти тіло своєї зниклої матері та свого зниклого брата. Листа, який був надрукований на друкарській машинці в її власному домі.

Якби така жінка наклала на себе руки, то було б неважко пояснити причину такого вчинку. Це було б почуття провини. Почуття провини, з яким вона мусила жити протягом дуже тривалого часу. Зрештою, чи змогла б вона вказати поліції на той автомобіль у затопленому кар’єрі, якби не знала усі ці роки, що він там? Бо який інший мотив міг спонукати її надіслати самій собі такого листа?

І якщо жінка переобтяжена таким гострим почуттям провини, то кого здивує, що вона вирішила піти з життя разом зі своєю малою донькою?

Чи все, що відбувається, відбувається не за таким сценарієм?

— Що з вами? — запитав мене Клейтон. — Про що ви думаєте?

Що, як Джеремі приїхав до Мілфорда умисне з тим, щоб стежити за нами? Що, як він стежив за нами протягом тижнів, переслідуючи Ґрейс на її шляху до школи? Спостерігаючи за нами в торговельному центрі? З вулиці, навпроти нашого будинку? Проникнувши в наш дім одного дня, коли ми виявили безтурботність, і забравши наш зайвий ключ, щоб потім приходити туди, коли йому заманеться? І під час одного з таких візитів — я пригадав своє відкриття під час останньої розмови з Ейбеґнелом у нашому домі — підкинувши ключ у шухляду з ложками та виделками, аби ми подумали, що просто поклали його не в те місце? Залишивши той капелюх. Написавши листа на моїй друкарській машинці, в якому повідомив Синтію, де треба шукати її матір і брата…