Тiнь Люцифера

— Суки… — пробурмотів Макс, не витримавши.

— Лише випивши зілля, Антихрист буде здатен отримати енергію Тіні. Якщо нам пощастить завадити обряду ініціації, Антихрист буде змушений забратися назад, у безчасся, до пори. — Усе так просто? — здивувався Сашко. — Досить викрасти дівчат? — Викрасти чи вбити, якщо доведеться, тут уже не доводиться вибирати. Гадаю, їм буде дуже важко за час, що залишився, знайти заміну, якщо взагалі можливо. Але вбивство — то крайній захід. Пам’ятаєте, як відреагував ефір на смерть бойовиків? Я досі дивуюся, чому та реакція була відносно слабкою, певно, тому, що першими напали вони… — І все ж, — засумнівався Івченко, — невже доля світу залежить від такого дріб’язку? Щось тут не так.

— Це не дріб’язок.

— Ну, можливо, я не так висловився… Будь-яка серйозна схема має страхувальні ланцюги, запасні варіанти, а тут… — Страхувальні варіанти… — пробурмотів чаклун. — Ти спочатку дістань тих дівчат. Запевняю тебе, з цим завданням не впорається цілий загін вашого спецназу. За кожною з них адепти Внутрішнього Кола закріпили демона-охоронця, а здолати їх — це тобі не чарку горілки хильнути. Сашко стенув плечима, але промовчав. Він усе ще був переконаний, що тут щось не те або чаклун не каже їм усього, що йому відомо.

— Тепер твоя черга, Максе.

Той стисло, проте детально розповів про те, що з’ясував відносно розташування сил супротивника. Перед тим як відвідати магазин, він ще добру годину сумлінно прасував животом сніг, роздивляючись у бінокль будинки. — На мій погляд, без стрілянини зробити це неможливо, — зробив він висновок. — Хіба що…

Макс замовк.

— Ну?

— Ні, це неможливо. Потрібно принаймні п’ятеро людей, ну, нехай, враховуючи нижчий клас бойовиків, троє. А хтось ще повинен прикривати штурмову групу, поки вона діятиме в приміщеннях, а потім відходити зі здобиччю. Увірватися туди — половина справи і навіть не найскладніша, особливо за наявності спецзасобів. А от нестача людей…

— А якщо я піду з вами? — запропонував Штепа.

Сашко навіть не одразу знайшов слова, аби пояснити наївному дилетантові авантюрність його пропозиції.

— Ви більше будете тягарем, аніж допоможете, — відповів він.

Помовчавши, додав:

— Якби ви змогли прикрити нас тим полем, яким захищалися самі, коли…

Чаклун зітхнув.

— На жаль, це неможливо. Ви ж не хочете, щоб сила знесла до дідька все село? Тут таке напруження ефірних полів, що найпростіше заклинання викличе цілу бурю.

— Ну, тоді не знаю.

— Зачекайте, а коли так. — Макс клацнув пальцями. — Ми із Сашком підемо в будинок, а ви, Миколо Михайловичу, прикриватимете нас, але звідси, з будинку священика. І втрутитеся лише тоді, коли іншого виходу не буде. Скажімо, побачивши зелену ракету. Гаразд?

Штепа завагався.

— Я, звичайно, зможу, але ефір…

— Нічого, це все ж таки шанс. Зрештою, ми ж не збираємося обов’язково вскочити в халепу. Що скажеш, Сашко?

Івченко замислився.

— Ризик, звичайно, дуже великий…

— Ха, не більше десяти відсотків. Скільки їх там може бути, п’ятеро чи шестеро. А такого нахабства вони від нас точно не чекають. Однак іншого виходу в нас нема.

— Нема, — згодився Штепа.

— Залишається проблема демонів. Як я розумію, у вас є план щодо їхньої нейтралізації. — Демони не поруч із дівчатами, вони в них усередині, запам’ятайте це. Доки все гаразд, вони сплять, інакше не можна, — довкола дівчат постійно крутяться люди: охоронці, прислуга, випадкові зустрічні. Та варто з’явитися найменшій загрозі, як вони прокидаються. І тоді їх не зупинити. Їх можна розбудити заклинаннями, а можна… Запам’ятайте, Боже вас збав, заговорити з дівчиною чи просто зустрітися з нею поглядом. Кляп у рот, мотузку на руки і втікайте, інакше… Я дам вам амулети, вони утримуватимуть демонів у стані сплячки, щоправда, недовго — ви матимете хвилин двадцять-двадцять п’ять. За цей час ви повинні встигнути доставити її сюди.

Чаклун пройшовся кімнатою, згадуючи, чи все вони передбачили, потім втомлено всміхнувся й зітхнув:

— Сподіватимемося, що в нас усе вийде…

Величезний старий будинок стояв у глибині садиби, оточений високим парканом із загострених кілків, які мали в діаметрі не менше двадцяти сантиметрів. Було ще не дуже пізно, і майже в усіх вікнах світилося… Сашко незадоволено супився. Добре б було напасти після опівночі, а ще краще — під ранок. Але… Треба було враховувати й варіант провалу першої спроби. Хоча, звичайно, хто ж їм дозволить повторити такий фокус двічі. І так уся надія на нахабство.

— Дай-но ще раз подивлюся, — попросив Макс.

Сашко віддав йому невеличке фото молоденької дівчини років шістнадцяти, яку їм вручив чаклун. Прикривши світлину відворотом куртки, Макс посвітив крихітним ліхтариком, вдивляючись. — Цікаво, — вкотре пробурмотів він, — чому йому потрібна саме ця дівчина? І чому він упевнений, що вона саме в цьому будинку?

— Спитай про щось інше. Чаклун, він і є чаклун.

— Щось він темнить…

— Він же був одним із них. Він мені пояснював, та я так і не зрозумів їхні містичні штучки.

— Угу, і ти йому віриш…

— Ясно, що в нього є якийсь план, який він поки що не розкриває. Гаразд, нехай, я вже примирився. Наталку б лише повернути.

— Лише б він нас не підставив.

— Досить язиком молоти. Пішли?

Макс раптом швидким, сором’язливим порухом перехрестився й видихнув:

— Працюємо.

Вони вискочили з-за напівзруйнованої повітки, за якою ховалися, і обережно, страхуючи один одного, рушили вздовж паркана. Дійшовши до наміченого місця, Сашко пригнувся. Макс м’яко підстрибнув, опинився в нього на плечах і висунувся над кілками огорожі. На подвір’ї нікого не було. Лише два величезних пси, ревонувши коротким хрипким гавкотом, кинулися до огорожі, та одразу ж замовкли, отримавши по короткій черзі з автомата просто в роззявлені пащі. Їхній вереск заглушило шипіння обладнаної глушником зброї. Зрештою, про вбивство собак, здається, не йшлося. Макс стрибнув на той бік і кинувся до дверей на випадок, якщо комусь із мешканців закортить визирнути надвір. Нікого. Крізь каламутне скло долинали багатоголосі співи. Сашкові з Максом пощастило: судячи з голосів, мешканці будинку були вже добре напідпитку, а застілля наближалося до свого екватора. Макс перебіг до брами, відчинив хвіртку і повернувся на ґанок. До нього відразу ж приєднався Івченко. Двері були відчинені. Макс беззвучно прослизнув усередину і… ніс до носа зіткнувся з величезним, майже двометрового зросту чолов’ягою, котрий якраз намацував калоші. Здоровань так і не встиг нічого втямити. Макс ударив його в живіт, позбавивши можливості дихати, не те що волати, а наступної миті кулак гримнув сатаністові по потилиці, відіславши любителя покурити на свіжому повітрі у світ мрій на добру годину. — Працюємо, — знову прошепотів Макс, виймаючи з кишені газову гранату. У кімнаті, перебиваючи один одного, разом заговорили четверо чи п’ятеро людей. Голоси ставали дедалі голоснішими, їхні власники ще не сварилися, однак сперечалися досить емоційно. Баринов прочинив двері, кинув усередину гранату і знову зачинив. Пролунав сухий ляскіт, ґвалт, кашель, стукіт тіл, що падали. Мало минути тридцять секунд, перш ніж газ, приспавши людей, нейтралізується. Час спливав неймовірно повільно. Макс, припавши до дверей, ретельно відраховував секунди, прислухаючись до того, що відбувалося в кімнаті. Нарешті він кивнув, розчахнув двері й пірнув усередину. Слідом за ним зі зброєю напоготові рушив Сашко. За щедро накритим столом, зронивши буйні голови просто в закуски, міцним сном спали четверо кремезних чолов’яг від тридцяти до сорока років. Ще двійко в живописних позах розташувалися на підлозі. У кімнаті стояв гидкий сморід блювотиння.

— Буває, — буркнув Макс, даючи сигнал Івченкові.

Вони швидко оглянули кухню, комору, ванну з туалетом і, нікого не виявивши, рушили в глиб будинку, відразу опинившись у темному коридорі. Двері по обох його боках були зачинені. Сашко повернув ручку найближчої. Замкнено. Чорт, погано. Звичайно, відкрити її за допомогою спецзасобу «Ключ» неважко, але гуркіт зарядів підніме на ноги всіх у сусідніх кімнатах. Якийсь час вони з Бариновим спілкувалися за допомогою жестів, вирішуючи, що робити. Макс пропонував підривати одночасно всі двері, а потім швидко дослідити кімнати. Їхні вагання припинила поява в коридорі одягненого в білий балахон голомозого бородатого діда років сімдесяти з масивним золотим медальйоном на грудях. Він вийшов з освітленої кімнати, тож не відразу помітив незнайомців. А коли прийшов до тями, було вже пізно. Макс без роздумів ударив кулаком у роззявлений рот, що вже готовий був вихлюпнути крик. Старого буквально підкинуло в повітря і вдарило об стіну. Пролунав глухий стукіт, наче впала колода, дідуган сповз на підлогу, балахон задерся, відкривши Сашковому погляду старенькі, обвислі на колінах спортивні штани. Макс указав на двері, з яких вийшов старий. Вони безгучно ковзнули до смужки світла, і Сашко вже збирався зазирнути всередину, але якесь шосте відчуття змусило його озирнутися. Витягши перед собою руки, до них коридором плив старий. Саме плив, бо його ноги ковзали у кількох сантиметрах від підлоги. Сашкові було добре видно босі, з товстими жовтими нігтями на старечих пальцях ступні. Волосся заворушилося в Сашка на голові: очі старого горіли холодним зеленим вогнем. Пальці рук здригалися, якось дивно притягуючи заніміле раптом тіло. Івченко відчув, як його м’язи тремтять, їх понесло назустріч старому, назустріч смерті… Палець марно смикав курок. Пострілу не було. У скуйовдженій бороді страшного діда промайнула зневажлива посмішка. Ще трохи — і кістляві пальці торкнуться Сашкових грудей. І тоді — смерть. Сашко хотів закричати і не зміг — жоден м’яз більше не належав йому. Час неначе зупинився, сконцентрувавшись у палаючому зеленим погляді. І тут Івченко, немов в уповільненому кіно, побачив, як по підлозі назустріч чаклуну пострибала чорна з ґулями куля. Сашко не встиг зрозуміти, що відбувається, не встиг нічого подумати, а підсвідомість наказала заплющити очі. І відразу, навіть крізь щільно зімкнуті повіки, їх різонуло сліпуче сяйво, а барабанні перетинки ледь не розірвав шалений гуркіт.