Чужi скелети

— У Софіївку? Чого ж, возили. Тільки, як на зло, я обидва рази, коли екскурсії організовувалися, хворів. Раз мені вухо протягом надуло, а раз узагалі апендицит вирізали.

— А так щоб самому — замість Каджурахо прокататися в Софіївку?

— Ромео, не діставай, гаразд? — Сахновський позіхнув.

— До речі — ось і вона. Подивіться ліворуч, — тоном завзятого екскурсовода, навіть так само без іскри, ніби виконуючи набридлу роботу, промовила Юлія.

Справді, по ліву руч від них саме з’явився потопаючий у зелені розкішний парк.

— Ви теж не були тут, Романе?

— Каюсь, — признався зі свого місця психіатр. — До речі, в Каджурахо теж не був. На Ніагарському водоспаді зате був, плюнув туди — недоплюнув…

— Тут свої водоспади. Рукотворні, між іншим. Найкрасивіший називається Три Сльози. Граф Фелікс Потоцький наказав збудувати його як пам’ять про трьох дітей своєї коханої дружини Софії.

— Що з ними сталося?

— Померли. Це взагалі дуже сумна історія. Парк заснований як гімн неземному коханню, і дуже сумний гімн вийшов, — Гараніна зітхнула.

— Ви, Юлю, багато знаєте про цей парк, — зауважив Кравцов.

— Мушу, — вона завернула праворуч, і Софіївка щезла з виду, — Це ж не просто головне видовище нашої Черкащини — це ж, як кажуть, одна з перлин України. Тому всіх своїх ділових партнерів, як реальних, так і потенційних, я обов’язково вожу в Софіївку. Думаєте, я в Жашкові переговори веду? Починаю готувати ґрунт там, але основні теми обговорюються після прогулянки цим ось романтичним і величним парком із грецькими статуями. Ну і, ясна річ, історію парку мені знати треба.

— Кажу вам як лікар — ви психолог, Юліє. Стратег і психолог.

Саме як лікаря-психіатра Романа Кравцова і запросили з собою.

Антон, дізнавшись новини, не стримався — розказав йому все. І той зробив висновок: жертвам Учителя Свободи точно знадобиться фахівець із душевних хворостей. Скільки б там їх не виявилося, кожен із них напевне душевно надламаний. Значить, якщо збиратися на розмову з потерпілими, найкраще говорити з людьми в присутності фахівця. По суті, Кравцов сам напросився — колись на початку професійної діяльності вони з групою таких самих молодих спеціалістів були залучені до процесу психологічної реабілітації так званих парафіян «Білого братства».

Тож досвід був.

Ось тільки Юлія Гараніна спочатку сприйняла пропозицію Кравцова, як і взагалі його появу та участь у її розслідуванні, трохи агресивно: їй не сподобалося пряме порівняння її брата, яким би чудовиськом той не виявився, з керівниками «Білого братства». Але Роман усе одно приїхав з Антоном, прогнати його Юлія не наважилася, і досить швидко прийняла допомогу кваліфікованого психіатра як належне.

— Якщо вже почали про місця паломництва — ось вам іще одне, справжнє, — провадила тим часом розмову Юля, вирулюючи ближче до центру. — Он там, бачите, вулиця вниз спускається? Навпроти цього скверика?

— Ну? — майже в унісон запитали чоловіки.

— Вулиця імені Пушкіна. Ось там раз на рік можна побачити євреїв з усього світу. Хасиди в кінці вересня юдейський Новий рік відзначають, там є могила рабина Цадика, знакове для них місце. Колись саме в цей час я сюди французів привезла — то вони потім казали: такого ще не бачили. Між іншим, я там жодного разу не була — жінок не дуже-то й пускають до святині…

— Не знаю, Юлю, що я повинен на це сказати, — чесно признався Антон.

— А нічого ти не повинен говорити, — жінка знизала плечима. — Просто для інформації, за звичкою. До речі, ось ми вже й приїхали. Дівчина дала саме цей орієнтир — Пушкінська вулиця, праворуч, до першого повороту, там на розі будинок. Як під’їдемо — набрати її.

— То набирай — ми тут.

їхню нову знайому звали Леся.

На вигляд двадцять років, коротко стрижена, ледь затиналася і, здається, трошки комплексувала з цього приводу. Вона не гадала, що гостей приїде троє, причому двоє з них — дорослі чоловіки. Принаймні такий висновок одразу зробив Кравцов, тому, аби остаточно прояснити ситуацію, м’яко, але рішуче відсторонив Гаранту, виступаючи на перший план.

— Лесю, мене звуть Романом Івановичем. Я й ось мій колега, Антон Антонович, — ми з ним лікарі, а лікар — не чоловік і не жінка в тому розумінні, в якому люди звикли сприймати статі.

— Ви про що? — щиро здивувалася Леся.

— Про те, що для хворого чоловіка жінка-лікар — не жінка. Він говорить їй про себе такі речі, які часом соромиться говорити навіть своїй дружині. Причому не лише говорить, Лесю, а й показує. Бо лікар мусить проблему побачити, а болячку — вилікувати. З жінками те ж саме. Лікар-чоловік, який щільно зачиняє двері в маленькій кімнатці та просить вас роздягтися, насправді виконує свою роботу, а не задовольняє хіть.

— Це ви… до чого? — далі не могла зрозуміти дівчина.

— А до того, Лесю, що можете говорити в нашій присутності з Юлією Василівною про все те, про що збиралися розказати їй наодинці, як жінка жінці. Тепер зрозуміло?

— Чому ви вирішили, що я збиралася поговорити про якісь там речі… ну… не для чоловічих вух?

— Тому, Лесечко, тому. Ви ж не подруга однієї з жертв. Ви — одна з потерпілих, хіба ні?

Юлія здивовано глянула на Кравцова. Дівчина почервоніла, опустила очі.

— З чого ти взяв? — запитав Антон.

— Глянь на неї сам — з лиця спала, — Роман був дуже серйозним. — Лесю, кажу ж вам — я лікар, психіатр. Хороший лікар, повірте мені. Мої супутники можуть на багато речей не звертати уваги. Але ви ж упізнали вашого Учителя Свободи по зображенню в телевізорі, так?

Дівчина кивнула.

— Свого імені він не називав, правильно?

Дівчина знову кивнула, і до Сахновського враз почало доходити. Кинув погляд на Юлію — на її обличчі читалося те ж саме.

— Значить, якби ви були подругою жертви того, хто називав себе Учителем Свободи, ви б знали, чому він там учив і, можливо, уявляли б його з усних описів зовнішності. Але, чесне слово, такі усні словесні портрети, до того ж «намальовані» з чужих слів багато місяців тому, не допоможуть упізнати людину, яку ви ніколи не бачили на власні очі. Наскільки я встиг дізнатися з газет, Учителя Свободи наочно могли бачити його так звані учні, більше ніхто. Вірно?

Леся мовчки кивнула, закусила губу, на очі поволі навернулися сльози. Не стримавшись, Юлія пригорнула дівчину до себе.

— Ну, ну, не треба… Його вже нема…

— Юліє, вона смілива дівчинка, — промовив Кравцов. — Кажу ж вам — я перш, ніж їхати, підняв інтернет. Писали не те щоб дуже багато, але все одно достатньо. Я, зокрема, прочитав: протягом року жертвами вашого… гм… Учителя Свободи стало двадцять сім людей у віці від шістнадцяти до п’ятдесяти трьох років. З них жоден, крім нашої нової знайомої, не ризикнув озватися.

— Але його впізнали і в місцеву міліцію таки подзвонили, — нагадав Сахновський.

— Бо міліція, Антоніо, про потерпілих і так усе знала, — відрубав Кравцов. — А ти після всього, що там із ними було, знайди в собі сили та сміливість і подзвони зовсім незнайомій людині. Ні, Леся правильно вчинила. Вона хоче скинути з себе цей тягар. Я правий, Лесю?

Дівчина шморгнула носом, трохи відсторонилася від Гараніної.

— Насправді я боягузка… Просто… Словом, коли побачила фото по телевізору, думала — його знайшли. Ще не знала… Ну… потім, коли вже подзвонила Юлії Василівні… вона сказала — помер… Я думала, знаєте, як буває: пам’ять утратила людина, ну, і через пресу та телебачення шукають тих, хто може впізнати… Дізнавалася потім… у нас усі так гадали… ну… хто… Насправді боягузка я, це Оксанка смілива — втекла… Якби не вона…

Вони сиділи на подвір'ї біля будинку Лесі, на лавці, і слухали плутану розповідь.

Якщо до неї додати вичитане Кравцовим раніше і розказане дорогою до Умані, то виходила ось яка невесела історія.

Два роки тому, з приходом весни, містом та околицями поповзли чутки: десь неподалік на старому покинутому хуторі раптом виникло якесь поселення. Хто кого туди першим привів, досі не могли з’ясувати ані в міліції, ані самі ті, кого називали там, на хуторі, молодшими братами і сестрами. Всі, хто оселився там, незалежно від віку, повинні були визнати себе молодшими братами старшого брата, Учителя Свободи. Сам же хутір носив гучну та претензійну назву — Територія Свободи.