Дiвчина у потягу

— Будь ласка, вислухайте мене. Це не може тривати вічність, мені дуже потрібно, щоб мене вислухали.

— А ваш чоловік? — дивується він, я хитаю головою.

— Я не можу… я не можу йому розповісти. Після стількох років. Він ніколи… Він ніколи не зможе більше сприймати мене такою, яка я є. Для нього я стану зовсім іншою людиною. Він не знатиме, як мені пробачити. Благаю, Камалю. Якщо я не виплюну цю отруту, здається, ніколи не засну. Будь ласка, вислухайте як друг, а не як психотерапевт.

Його плечі трохи спадають, коли він відвертається, — здається, усе скінчено. Я занепадаю духом. Потім він відчиняє сервант та дістає дві високі склянки.

— Тоді як другові пропоную: вино будеш?

Він заводить мене у вітальню. Лише торшери освітлюють напівтемну кімнату, де панує той самий занепад, що й на кухні. Ми сідаємо навпроти одне одного за скляний стіл, де купами лежать папери, журнали та меню із закладів швидкого харчування. Я міцно вчепляюся у свою склянку. Роблю ковток. Червоне вино, однак холодне та сухе. Ковтаю, роблю ще ковток. Він очікує, коли я почну, але мені важко, важче, ніж я очікувала. Я надто довго зберігала цю таємницю — цілих десять років, більш ніж третину свого життя. Нелегко ось так її розкрити. Проте розумію, що маю розпочати зізнання. Якщо не зроблю цього зараз, можливо, більше в мене не вистачить духу промовити ці слова вголос, мені, можливо, їх забракне, вони застрягнуть у горлі та задушать мене вві сні.

— Після того як переїхала з Іпсвіча, я оселилася з Маком в його заміському будинку неподалік Голкгема, в кінці провулка. Я вже тобі це розповідала, чи не так? Будинок був дуже ізольований, до найближчих сусідів кілометри зо три, до найближчої крамниці ще стільки ж. Спочатку ми влаштовували безліч вечірок, у вітальні чи то влітку в гамаку постійно хтось спав, але, врешті-решт, він з усіма пересварився, гості припинили до нас ходити й ми залишилися вдвох. Минали дні, а ми ні з ким не спілкувалися. Ми ходили в бакалію на заправку. Згадуючи про це, тепер таке життя можна вважати дивним після всього — після Іпсвіча і всіх цих чоловіків, після всього того, що я накоїла. Мені подобалося таке життя: лише ми з Маком та стара залізнична колія, трава та дюни й безкрає сіре море.

Камаль, нахиливши голову вбік, ледь помітно посміхається. Я відчуваю, як усередині щось ляскає.

— Звучить красиво. Як гадаєш, ти не надто романтизуєш? «Безкрає сіре море»?

— Невже це погано? — відповідаю я, махаючи рукою. — У жодному разі. Бував на півночі Норфолка? Це не Адріатичне море. Там воно невгамовне та безкрайньо сіре.

Він здіймає руки догори, посміхається.

— Переконали.

Я відразу ж відчуваю себе ліпше, напруження вилуговується із моїх шиї та плечей. Роблю черговий ковток вина; воно вже не таке гірке.

— З Маком я була щаслива. Розумію, що це місце мало походило на те, де б я воліла жити, на те життя, про яке мріяла, проте тоді, після загибелі Бена, після всього, що трапилося пізніше, воно таким здавалося. Мак урятував мене. Він забрав мене до себе, кохав, оберігав. І він не був занудою. Якщо говорити відверто, ми вживали багато наркотиків, тож важко занудитися, коли ти постійно «під кайфом». Я була щаслива. По-справжньому щаслива.

Камаль киває.

— Розумію, хоча не впевнений, що то є справжнє щастя, — відповідає він. — Нетривале щастя, не те щастя, що може людину підживлювати.

Я сміюся.

— Мені було лише сімнадцять. Я була поряд з чоловіком, який мене збуджував, який мене обожнював. Я втекла від батьків, з дому, від усього, усього, що нагадувало мені мого загиблого брата. Мені не треба було, щоб щастя ані тривало, ані підживлювало мене. Мені воно було просто потрібне тієї миті.

— То що ж сталося?

Здалося, що кімната вмить потемнішала. Ось ми й дісталися того, про що я ніколи не розповідала.

— Я завагітніла.

Він киває, очікуючи на продовження. У глибині душі я воліла, щоб він мене зупинив, почав ставити запитання, але він мовчить, просто чекає. Стає ще темніше.

— Було надто пізно, коли я вирішила… позбутися її. Дитини. Саме так я б мала зробити, якби не була такою дурною, такою неуважною. Правда в тім, що дитина була небажаною для кожного з нас.

Камаль підводиться, йде на кухню, повертається з кухонними паперовими рушниками, щоб я витерла сльози. Протягує мені рулон та сідає. Я продовжую сповідь не відразу. Камаль сидить, як він робив під час наших сеансів, не зводячи з мене очей, руки тримає на колінах, такий терплячий, нерухомий. Щоб так поводитися, потрібно неабияке вміння володіти собою, неймовірна виваженість, покірність. Напевно, це виснажує.

У мене тремтять ноги, коліна сіпаються, мов на мотузці лялькаря. Щоб стриматися, я підводжуся. Іду до дверей кухні й назад, дряпаючи собі долоні.

— Ми обидва повелися як йолопи, — зізнаюся я. — Ми навіть не до кінця усвідомлювали, що відбувається, просто продовжували жити, як раніше. До лікаря я не звернулася, харчувалася неправильно, не вживала вітамінів — не робила нічого з того, що мала б робити вагітна. Ми просто продовжували жити звичним життям. Ми навіть не визнавали, що дещо змінилося. Я гладшала, рухалася повільніше, більше втомлювалася. Ми обидва стали надто дратівливими, постійно сварилися, проте насправді нічого суттєво не змінилося до народження дитини.

Він дає змогу мені поплакати. Поки я рюмсаю, він підтягує стілець ближче до мене, його коліна майже торкаються мого стегна. Він нахиляється ближче. Мене не торкається, проте наші тіла надто близько, я відчуваю його запах, запах чистоти в цій брудній кімнаті, такий різкий та в’язкий.

Мій голос нагадує шепіт, здається неприпустимим промовляти такі слова вголос.

— Я народила вдома, — продовжую я. — Така дурня! Але на той час я жахалася лікарень, бо востаннє була в лікарні, коли загинув Бен. До того ж я не робила жодного УЗД. Палила та трохи пила, мені несила було вислуховувати промови. Мені несила було з цим зіткнутися. Гадаю… до самого кінця, усе, що відбувалося, здавалося несправжнім, ніби нічого дійсно не станеться.

— У Мака була подружка, медсестра, яка колись навчалася на акушерку чи щось таке. Вона прийшла, сказала, що все гаразд. Усе було не так погано. Я маю на увазі, пологи були жахливі — болючі та жахаючі — проте… потім вона народилася. Вона була такою крихітною. Не пам’ятаю достеменно, скільки вона важила. Це жахливо, так? — Камаль не відповідав, навіть не рухався. — Вона була такою чарівною. Білявка з темними очима. Вона мало плакала, добре спала від самого початку. Вона була дуже гарною. Чудовою дівчинкою. — Я змушена на мить зупинитися. — Я очікувала, що все буде дуже складно, проте помилялася.

Сутеніє все більше, я в цьому певна, проте підводжу голову, Камаль досі тут, не зводить з мене очей. Вираз обличчя пом’якшується. Він слухає, хоче, щоб я йому все розповіла. У мене в роті пересихає, роблю ще ковток вина. Боляче ковтати.

— Ми назвали її Елізабет, Ліббі. — Якось дивно після такого тривалого проміжку часу промовляти її ім’я. — Ліббі, - повторюю я, насолоджуючись присмаком її імені. Хочеться повторювати його знову і знову. Нарешті Камаль простягає руку й торкається моєї руки. Його великий палець у мене на зап’ясті, вимірює пульс.

— Одного дня ми з Маком посварилися. Уже не пам’ятаю через що. Ми постійно час від часу сварилися — невеличкі непорозуміння призводили до величезних чвар, ніяких бійок — ніякого насильства не було — проте ми кричали одне на одного, я погрожувала піти, або він сам ішов, і кілька днів поспіль я його не бачила.

— То була наша перша велика сварка від дня народження дитини — вперше, коли він пішов, залишивши мене саму. Дівчинці було всього кілька місяців. Протікав дах. Я чітко це пам’ятаю: капання води у відра на кухні. Було зимно, вітер з моря, кілька днів дощило. Я розпалила камін у вітальні, але полум’я постійно гасло. Я так утомилася. Трохи випила, щоб зігрітися, але не допомогло, тоді я вирішила прийняти ванну. Узяла Ліббі із собою, поклала собі на груди, влаштувавши її голову в себе під підборіддям.