Темна вода

— Я повинна вам зараз відповідати?

— Ні, — чесно признався Мельник. — Ви можете йти спати. Але ж вам нудно — це раз. Ви фактично врятували нашого дорогого Антона, тому хоча б заради ввічливості мусите посидіти з нами — це два. Нарешті, від вас першої я сьогодні рано почув про існування якоїсь потвори. Тепер про неї заговорив Антон. Тому, думаю, нам краще обговорити цю проблему тут і тепер.

— А що — є проблема?

— Значить, так, мої хороші, — Мельник виклав на стіл пачку цигарок, узяв одну сам, жестом запросив курити інших, та гості відмовилися. — Значить, так, — повторив, прикурюючи, — Давайте домовимося: ніхто ні з кого не робить ідіота. Олю, ви сказали мені таке: подруги, з якими ви сюди приїхали, почули щось про чудовисько, яке живе в річці і нападає на людей. Тому швиденько забрали речі і втекли. Звідки вони це почули? Чи, може, вони бачили те чудовисько?

— Як вони могли його побачити? — щиро здивувалася Ольга.

— А так: бо прозвучало слово „потвора”. Аби назвати щось чи когось потворою, треба мати на це підстави. Наприклад, побачити цю саму істоту.

Антон поривався влізти в розмову, але Мельник налив йому ще коньяку, тицьнув кухля в руку, і він трошки попустився.

— Мабуть, ви праві, — промовила Ольга. — Тільки з мене та моїх подруг можете зняти підозри.

— Боже збав, я нікого ні в чому не підозрюю. І вже точно не думаю, що хтось із вас запустив цю міфічну потвору в річку.

— Хоч за це спасибі. Ми домовилися з жінками, які приходять сюди з села і приносять різні продукти, про молоко. Він них мої дівчата і почули страшну казку про річкове чудовисько. Потворою його назвала якась тітонька. Як її звати — поняття не маю. Ми ж приїхали сюди не знайомитися з жителями села Козуби.

— Як саме про це розказали? В якому контексті чи з якого приводу?

— Якійсь сільський дядько на рибалці утопився. Перед тим — ще один. Ніби міліція була, і говорили про вбивство. Але, знову ж таки, вбивала не людина. Такі чутки, в усякому разі, ходять по селу. На чому вони базуються — не знаю. А купатися я не боюся, бо живе те чудовисько десь у затоні, куди спеціально треба діставатися або на човні, або — берегом. Тільки берегом далі.

— Ви думаєте — це казки?

— А ви думаєте інакше?

— Ми всі розумні люди. Чудовиська нападають на людей лише в казках та фільмах жахів.

— Значить, ми з вами казкові персонажі. Або знімаємося в такому фільмі, — Мельник струсив попіл в порожню консервну банку. — Коли двоє людей, не знайомих між собою, протягом одного дня говорять мені про те, що десь тут живе якась потвора, це не може бути випадковістю. Більше того — один з цих людей твердить: його били саме через ту загадкову почвару. Навіть якщо всіх хтось цілеспрямовано лякає, в цьому треба розібратися. І потім — для чого сільським тіткам спеціально когось лякати? Бачите, скільки питань. Антоне, ми слухаємо вас.

Перед тим, як почати говорити, врятований сам хлюпнув собі коньяку і швиденько випив.

— Так болить менше... Ви все правильно говорите. В мене ситуація більш складна. Не знаю, як сказати... Словом, я приїхав сюди ловити цю потвору.

Запала тиша. Мельник та Оля перетравлювали отриману інформацію. Нарешті білявка обережно запитала:

— Виходить, вона існує?

— Поза всяким сумнівом, — твердо заявив Антон, для переконливості труснувши своїми патлами. — Мені ніхто не вірить, але коли я її зловлю і пристрелю, то цьому відкриттю ціни не буде.

— У вас є з чого стріляти? — насторожився Мельник.

— Тепер є, — врятований скривив у посмішці розбиті губи. — У вас же справжній пістолет чи це просто пугач із шумовим ефектом? Можна подивитися? — він простягнув руку.

— Не можна, — відрізав Віталій, легенько ляснувши його по кисті. — З чого ви взяли, що я дам вам зброю?

— Значить, ви підете зі мною. Ми заляжемо в засідці, вистежимо його і завалимо. З живою тварюкою нам не впоратись.

Антон говорив дуже впевнено. Ольга і Мельник перезирнулися.

— Ви знаєте, як він... ну, чи вона... воно... ну, як це виглядає?

— В мене є вдома бестіарій. Але я, коли чесно, не ідентифікував його.

— Що у вас дома?

— Така книга спеціальна. Там описані всі бестії, які тільки існують в природі. Всякі різні монстри.

— Гм... Ви переконані, що все це існує в природі?

— А як же! Інакше б їх ніхто ніколи не бачив і не описував. Є в мене пізні версії, я можу зараз...

— Не треба! — поспішно перервав його Мельник, відчуваючи, що зараз їхня розмова зайде в царину шизофренії. — Скажіть краще, хто ви і як збираєтеся ловити вашого монстра?

— Прізвище моє Кулаков. Я дослідник, біолог, у мене хата під Черніговом, у Количівці. Знаєте, біля аеродрому.

— Знаю, — Мельник ніколи там не бував.

— Про невідоме чудовисько, яке живе в Тихому Затоні, не так давно всі газети писали. Навіть київські, з науковими коментарями. Я дізнався, де цей Тихий Затон, і приїхав сюди. Будиночок пощастило зняти через знайомих. Виявляється, сюди не так просто потрапити. Аби мені не заважали, заплатив за двомісний і живу в ньому сам. Це на тому краю, останній ліворуч. Відразу біля сортирів. Дуже воняє, тому так просто вдалося пробити саме це місце. Повадки цієї тварюки я знаю: вона нападає рано-вранці на рибалок. Не себе ж я живцем поставлю! І вмовити нікого не вийде, наперед знаю. Тому я почав стежити за всіма, хто плаває на той берег, до затону. Найчастіше це роблять ті четверо, що напали сьогодні на мене. В мене навіть човен є, тільки вправлятися з ним — ціла наука...

— Стоп, — підніс руку Мельник. — Значить, громадянине Кулаков, ви вирішили, що рано чи пізно чудовисько, котре ніби-то живе в Тихому Затоні, нападе на них.

— Звичайно нападе. Так їм і треба.

— І як ви планували діяти далі?

— Програма мінімум — побачити потвору і переконатися, що вона є. Стільки жертв, воно ж не зупиниться. Тепер у нас є справжня зброя.

— У кого — „у нас”?

— Хіба я не переконав вас полювати на озерне чудовисько?

— Ні, — жорстко відрізав Мельник. — Думаю, далі дії розвивалися так? ця четвірка побачила, що ви їх пасете, і вирішили розібратися. Їм не так важливо, хто ви і чого шукаєте. Вони не хочуть, аби за ними стежили. В чомусь вони праві, хоча самі — чудовиська більш реальні, аніж те, за яким ви полюєте. Я б не радив вам далі займатися цією справою. Або, принаймні, робити щось самостійно. Домовились?

— Отже, пістолета не дасте?

— Здається, я чітко висловився. Тепер з вами, Олю...

— Хіба зі мною ще не все, сусіде?

— Не все. Хто вам сказав, що я працюю охоронцем бази?

— Сергій, рятувальник. 

— Ви добре знайомі?

— Я не знайомлюся з місцевими мачо. Навіть із великої нудьги. Не хочу конкурувати з тутешніми шмаркачками. Ми розговорилися випадково. Чомусь зайшла мова про безпеку. Здається. Я запитала, чи приписаний до бази хоча б один пост міліцейської охорони. Особиста безпека всіх цікавить, особливо коли молода жінка живе в благенькому бунгало сама, згодні? Ну, Сергій і обмовився: мовляв, тепер тут є цілий охоронець...

— Так і сказав — цілий?

— Так і сказав. Ще сказав, що боятися нема чого. Ви типу вирішуєте всі проблеми. Ось чому я підійшла саме до вас, коли побачила проблему.

— Хто ще говорить про чудовисько в затоні?

— Здається, ніхто. Може, хтось і думає, але аж такого ажіотажу я не помічала.

— Я теж, — вставив Антон. — І добре — це моє чудовисько!

Мельник з Ольгою знову перезирнулися. Сто п’ятдесят грамів коньяку і кілька ударів по черепу не можуть так подіяти на людину.

— У такому разі пропоную і нам цю тему не розвивати. Я спробую розібратися. Хто лякає людей. Заодно, Антоне, я б просив вас не особливо розводитися про те, що в мене є справжній пістолет. Згода?

— О’кей!

— Чому ви мене не попереджаєте? — поцікавилася Ольга.

— А ви, думаю, знаєте це і без мене, — Віталій глянув на годинник. — Ого! Початок першої! Засиділися ми з вами. Лягаємо спати чи...