Тiнь Люцифера

Штепа кивнув.

— Це ваше право. Але про нас — жодного слова.

— Це зрозуміло. Тепер, коли непорозуміння між нами, сподіваюся, зникли, поговоримо про деталі.

Костянтинів відкрив кейс, витяг звідти пакунок із документами й поклав перед Сашком. — Твій паспорт, водійське посвідчення та посвідчення приватного детектива охорони російської філії агенції «Пінкертон». Воно дійсне і в нас, і в росіян. На території Білорусі — ні.

Івченко кивнув.

— Добре. Швидко спрацювали.

— Так, тепер дозвіл на носіння зброї. Пістолет придбано в магазині цілком законно, на митниці ніяких проблем бути не повинно. Ось це, — Костянтинів поклав на стіл цупкий ламінований аркуш із логотипом всесвітньо відомої агенції, — копія угоди на охорону пана Штепи Миколи Михайловича. — А це безпечно? — Чаклун указав на документ. — Раптом перевірять? — «Пінкертони» не надають інформації ані про своїх співробітників, ані щодо клієнтів — ФСБ про це знає. Та й кому спаде на гадку вас перевіряти?

Генерал покопирсався в кейсі й виклав на стіл «браунінг», запасну обойму та супутниковий телефон. — Це твоє спорядження, Сашко. Сигнал із телефону кодований, однак раджу користуватися ним лише у крайньому разі.

— Знаю, — пробурмотів Івченко, засовуючи пістолет у кобуру.

— Ну і, нарешті, квитки на літак. Виліт завтра, о десятій двадцять дві. Рейс Київ—Санкт-Петербург, перший клас. Це вам, Миколо Михайловичу.

Нарешті генерал витягнув товстого конверта й поклав його перед Івченком. — Тут десять тисяч доларів. Це з «дев’ятки», звітів про видатки не потрібно. Та все ж, Сашко, обережніше з грошима, ми не такі багаті. — Не треба, Володимире Сергійовичу, — зупинив його Штепа, — з грошима у мене проблем нема. — Зате у мого співробітника є. — заперечив Костянтинів. — Беріть, доки дають. Сашко механічно запхав конверт у кишеню. Він усе ще почувався ні в сих, ні в тих, не полишало відчуття, що все навколо — несправжнє, підробка, сон, настільки глибокий, що його неможливо відрізнити від реальності. Те, що Костянтинів розлучився з такою сумою, свідчило, що він вірив Штепі і робив на нього серйозну ставку. Та чи ж зіграє вона? І яку роль у цій грі відведено Сашкові? Тут не вгадаєш, залишається лише пливти за течією й остерігатися, аби не наштовхнутися на підводний камінь. На такій бистрині навіть не помітиш, як підеш на дно…

Москва, Кремль, 22 липня 1926 року. 3.00.

На сході повільно займалася зоря, щедро розбавляючи ранковою прохолодою м’яке тепло московської ночі. Місто ще додивлялося останні сни, спокійно влігшись на низьких річкових берегах, поклавши голову на підмосковні ліси та зрідка зітхаючи, втомлено й розслаблено. Кремль теж спав. Уже давно розійшлися, роз’їхалися чиновники, секретарі, кур’єри, що підлаштовувалися під Хазяїна, який звик працювати ночами. У величезному будинку залишилися лише охоронці та чергові, що дрімали за своїми столами. Сталін ледь дочекався, коли нарешті зможе залишитися на самоті й випадковий телефонний дзвінок не потурбує його, не завадить спілкуванню з каменем. Йосип Віссаріонович крадькома підійшов до дверей. Прислухався. У приймальні було тихо, напевне, секретар, який не мав права залишати робоче місце, доки не піде спати Хазяїн, задрімав на м’якому стільці. Обережно, аби не клацнув замок, Сталін замкнув двері і навшпиньках пішов до крісла — серце калатало, мов божевільне. «Наче підліток, що скрадається в спальню батьків», — промайнула думка. Зрештою, зачинятися було зовсім не обов’язково, бо однак без дозволу Сталіна сюди ніхто не входить. Та він був обережною людиною, і ця обережність допомагала йому триматися на хисткій верхівці. Боротьба за владу лише розгорталася, і генсека, який не набрав ще повної сили, запросто могла знищити найменша помилка. Він влаштувався в кріслі. Довго, кілька безкінечних хвилин сидів із заплющеними очима, намагаючись приборкати тремтіння в руках. Страх чи нетерпіння?.. Нарешті він наважився взяти скриньку в руки. Пальці, які раптом ослабли, ніяк не могли впоратися із замком. Страх, це таки страх… Лише з третьої спроби йому вдалося відкрити чорну скриньку. Затамувавши подих, Сталін повільно підніс її до очей, вдивляючись у прозорий камінь. Спочатку він бачив лише ретельно огранений, надзвичайної чистоти кристал. Діамант? Але ж чи бувають діаманти такого розміру? Сталін на таких речах не знався. Можливо, це гірський кришталь… Принаймні Коба раніше нічого подібного не бачив. І не відчував… Камінь випромінював тепло, таке незнайоме і таке жадане. Сталін вдивлявся в бездоганну чистоту каменя й ні про що не думав. Не міг він зараз думати. Йому було гарно й спокійно, як ніколи. Він обережно зітхнув і заплющив очі. Та камінь… Камінь не дозволив зробити цього надовго. Він притягував. Він лякав, лякав до щему в грудях, і водночас, Йосип не міг у це повірити, камінь був… рідним.

Ріднішим за будь-яку людську істоту. Ріднішим, ніж він сам для себе. І раптом невловимо, Коба не відразу це й помітив, у камені щось змінилося. Кристал уже не був таким прозорим, у ньому розливалася жовтизна, яку людське око ледь могло розрізнити. Поступово вона густішала, проти волі просочувалася у свідомість. Йосип побачив, як предмети навколо нього розпливаються, втрачають обриси. Предмети цього світу.

А замість них проступали інші.

Йосип знав, уже знав, що зараз побачить. Звідки взялося воно, це знання? Звідки прийшло воно? З якої нори виповзло? А хіба зміг би він сказати, звідки знав, що експедиція до Шамбали має відбутися за будь-яку ціну? Що для нього нема нічого важливішого за це? Хіба він не знав, що саме для нього шпигуни привезуть цей камінь? Десь там, у глибинах його душі, до часу ховалося це знання. Знало його друге «я», про існування якого Йосип досі й не підозрював. Його головне «я». Його страшне «я». І воно прокидалося… За якусь мить перед ним промайнули розмиті примарні образи. Майбутнє… Якому світові належать забризкані кров’ю, небачені досі танки, що вриваються на палаючі вулиці європейських міст; смолоскипи над безкінечними чорними лавами; безмовне бидло на сибірських лісоповалах? Якому світові належать вони, божевільні від болю очі тисяч і тисяч людей? І темні плями на щедро всипаних тирсою підлогах розстрільних камер? Лише мить — і нема вже цих примар, наче ніколи й не було… Він здригнувся, коли зрозумів, що обриси предметів, які проступали перед ним і з кожною хвилиною ставали все чіткішими, належать іншій реальності. І ледь не закричав, відчувши, як його свідомість, ще наполовину людська, розгойдується між двома світами. Наче на величезній, з гігантською амплітудою гойдалці. Від цього захоплювало подих. Йосип відчув, як щось дбайливо, проте міцно стискає серце, яке щеміло від страху та передчуття прийдешньої насолоди. Ось вже нове видиво стало чіткішим за звичну реальність, в якій він прожив сорок п’ять років. Яка тепер танула, танула, танула…

А може… може, саме цей світ для нього рідний?

Йосип повільно простяг руку, аби торкнутися дивного, ніколи раніше не баченого, проте знайомого предмета, який саме пропливав повз нього, але вона, обважнівши, безвільно впала. Новий світ був… Він був чорним. Не за кольором, ні. Але як людськими словами змалювати образи реальності, в якій нічого людського не було? І найголовніше: в цьому світі володарювала інша, ворожа людині енергія. Чорна енергія. Енергія Зла. Зло… Йосип відчув, як у нього вливається могутня хвиля, яка давала такі безмежні сили, про які не міг і мріяти жоден смертний. На якусь мить він засумнівався, позадкував, боягузливо намагаючись сховатися від цієї хвилі, проте вона вже накочувалася, хлюпнула в нього всією своєю вагою й понесла, понесла в неймовірне, майже безмежне щастя. Зло? Та хто сказав, що це — Зло?! Це для них — Зло, а для нього… Він — Сталін. Серце зі сталі. Душа зі сталі. Він вищий за благенькі людські принципи, адже знає, що нема абсолютного Зла, так само, як нема абсолютного Добра. Насправді все відносне. Смерть людини — це зло для нього та його близьких, а для могильних хробаків — життєва необхідність, і тому злом аж ніяк бути не може. Грабіжник, який відбирає в перехожого гаманець, робить йому зле, але для себе…