Фальшивий талiсман

Картина й справді видалася Бобрьонку кумедною, дістав ще цигарку й пригостив діда. Але прикурити не встигли, бо на вулиці почулося рипіння фіри — приїхав голова.

Він зайшов на подвір’я, широко ступаючи, високий, вусатий чоловік у вишиванці, одразу побачив офіцерів під грушею й круто повернув до них. Ішов, приязно всміхаючись і простягаючи ліву руку, бо правиці не було.

— Гавришків, — назвався, — Федір Антонович. Тутешній голова сільради.

Бобрьонок із задоволенням потиснув міцну й шерехату руку, а Толкунов запитав:

— Давно демобілізувалися?

— Третій місяць.

— Сержант?

— Старшина.

— Непогано, — схвалив Толкунов і наказав дідові, який з цікавістю прислухався до розмови: — Ідіть, діду, бо скоро вже труну виноситимуть.

Старий заховав подаровану цигарку під стрічку капелюха, підвівся, крекчучи, й почимчикував, озираючись, іти йому не хотілося. Голова сів на його місце, дістав кисет, Бобрьонок запропонував йому цигарки, але Гавришків відмовився, пояснивши, що вже звик до махорки і все інше не смакує. Напрочуд спритно скрутив із заготовленого раніше газетного папірця товсьу цигарку й задимів, пильно позираючи з-під густих брів на офіцерів.

Бобрьонок показав йому посвідчення, старшина вивчив його уважно й запитав по-діловому:

— Чим можу служити?

— Ви місцевий? — уточнив Толкунов.

— Ні.

— Зі Сходу?

— Із сусіднього села.

Відповідь розчарувала Толкунова, куточки губів у нього опустилися, і обличчя набрало ще похмурішого виразу. Певно, Гавришків збагнув, що саме не сподобалося капітанові, бо додав:

— Я на війні з червня сорок першого, товаришу капітан, маю два поранення і чотири ордени.

— Гімнастерку міг би носити й бойові нагороди, — Толкунов кивнув на вишиванку.

— Щоб усі в селі знали, який герой?

— А що в цьому поганого?

— І так знають, — пояснив голова. — Але ж тут навколо бачите, які ліси! І в людей з орденами стріляють з-за кущів.

— Злякався?

Старшина набурмосився.

— Прошу вас, у якій справі? — запитав суворо.

Бобрьонок спробував хоч трохи згладити різкість Толкунова.

— Капітан мав на увазі… — почав делікатно.

— Знаю, що він мав на увазі, — перебив його сердито Гавришків. — Але ж шановний капітан, напевно, не кожного дня буває в наших селах, а тут стріляють, зокрема, у сільрадівські вікна, й без цього, — витягнув з кишені гранату, — та без автомата до лісу й не потикайся.

Звичайно, він не знав, що в Толкунова на рахунку мало не три десятки диверсантів, та Бобрьонок не мав права нічого пояснювати старшині й тільки поцікавився:

— Бандерівці приходили в село?

— Ще ні, але в Кодрах були позавчора, — махнув куксою на ліс. — За п’ять кілометрів. Та береженого й бог береже.

— Сторонніх у селі нема? — запитав Толкунов, вирішивши, певно, покласти край пустопорожній балаканині.

— Здається, нема.

— Чому — здається?

— Село велике, за всіма не вгледиш.

— Треба попитати людей, — попросив Бобрьонок, — може, хтось сьогодні вранці бачив людину, що накульгує. Чи кількох чоловіків. Можливо, військових.

Гавришків не став уточнювати, кого саме має на увазі майор, і це сподобалося Бобрьонку: хоча, зрештою, людина військова й має знати, що до чого — чим менше ставить запитань, тим краще.

Голова докурив цигарку аж до пучок (вони в нього і так жовті й припалені), нарешті кинув недопалок і мовив якось знехотя:

— Чув я, Настька казала…

— Що? — не стримався Бобрьонок. — Яка Настька?

Голова пояснив:

— Є в нас така гергепа, вибехкалася на сажень, ніхто заміж не взяв, то злоститься. На жінок особливо, і чув я сьогодні, паплюжила Параску Ковтюхову. На світанку бачила, як та до закинутого хліва бігала. Настька, звичайно, за нею, причаїлася в байраці, змокла вся і вихолодилася, та недаремно: бачила, як із хліва до лісу чоловік пішов, Парасчин коханець, а може, й бандера.

— Не казала — накульгував? — нетерпляче запитав Толкунов.

— Ні, не казала.

— А як би цю Настю побачити? — поцікавився Бобрьонок.

— На цвинтарі. Могилу копає, більше нікому, чоловіків у селі нема, — пояснив Гавришків, немов пробачався. — Старі й діти лишилися та інваліди, й поховати по-людськи нікому… — Він не встиг договорити, як двері хати розчинилися, почали виносити труну, й Гавришків поспішив туди.

Першим ішов піп — розмахував кадилом і бурмотів щось, старі баби хрестилися і кланялися, за ними несли труну: попереду підставили плечі Гавришків і кульгавий Степан, далі — жінки, вони були значно нижчі на зріст, і труна якось неприродно задиралася вгору, здавалося, що покійниця хоче вислизнути з неї, та все ж труну благополучно вмостили на фіру, поклали поруч віко, й траурна процесія рушила вулицею вниз до річечки, за якою стояла старенька дерев’яна церква із цвинтарем.

Майор з Толкуновим попленталися слідом, позаду них прилаштувався лише дід, ішов, ледь переставляючи ноги, але запропонував офіцерам:

— Ви на поминки верніться, не пошкодуєте, бімберу повна сулія, а кому пити? Баби на цьому не розуміються, їм що бімбер, що казьонка — все одно без користі, прошу я вас…

Через річку колись був перекинутий міст, його розібрали, лишилися тільки дві колоди, по яких і почали переходити люди, фіра поїхала вбрід, грунт був глизявий, а коняка й так переставляла ноги, кульгавий Степан вйокав на неї й підбадьорював батогом, але скоро фіра остаточно загрузла, дві жінки спустилися туди й разом з головою сільради почали штовхати, фіра важко зрушила, й вони пішли за нею вбрід — добре, що вода ледь доходила до колін.

А вгорі по колодах над фірою з труною повільно просувалася вервечка чорних жіночих постатей — видовисько було таке сумовите, що навіть балакучий дід принишк: зупинився, почав хреститися, і губи в нього дрібно тремтіли.

Біля могили стояла висока жінка — в її вигляді не було нічого жіночого, — пласка й безгруда.

Голова розуміюче перезирнувся з Бобрьонком, офіцери відійшли в бік до церкви, сіли на лавицю під бузковим кущем і дочекалися кінця похорону, хоч Толкунов і габзував крізь зуби клятого попа, який затягував відправу.

Нарешті голова підвів до них Настьку. Бобрьонок запропонував їй місце на лавці, проте вона відмовилась, стояла, спираючись на лопату з ще не обтрушеною землею, і очі в неї тривожно бігали.

— А розкажи, Настю, — ласкаво, мало не ніжно почав Гавришків, — як ти вранці Параску вистежила…

— А для чого? — запитала Настька. І голос у неї був чоловічий, майже бас.

— Цікавляться люди.

— І що цікавого? Параска — курва, всі знають, що коханця принадила, жив з нею, не криючись, може, він і був…

— Може, — погодився голова. — А ти не помітила, той жевжик, що з хліва до лісу подався, не накульгував?

— Може, й накульгував, — Настька наступила великим солдатським черевиком, обліпленим рудою землею на заступ, увігнала його в землю. — Але для чого Парасці кульгаві?

— Коли ви побачили Параску? — спробував уточнити Бобрьонок. — О котрій годині?

— А в мене що, дзигар є? — Вперше Настька зобразила на обличчі щось схоже на посмішку. — Темно ще було, ледь сіріло.

— Де живе Параска? — запитав Бобрьонок.

— Ви з Пилипівського лісу прийшли? — уточнив голова. — Майор кивнув, і Гавришків пояснив — Повз її хату проходили, крайня, мало не в лісі.

— І бабця в неї глуха?

— Недочуває.

Бобрьонок згадав звабливу молодицю і те, що вона чогось не договорювала. Але для чого їй серед ночі потаємно пробиратися до хліва? Якщо парашутист вийшов з Пилипівського лісу, одразу шмигонув би до Парасчиної хати.

— Ви точно бачили, що із хліва на світанку вийшов чоловік? — запитав Бобрьонок у Насті.

— Не сліпа ще. І Параска одразу назад до села… Курва вона— я кажу, й все село знає!

— Добре, — махнув рукою майор, — дякую. Тільки от що: про нашу розмову нікому, щоб Параска не дізналася.

— Аякже, — злостиво зблиснула очима Настя, закинула заступ на плече й почвалала, як справжній землекоп, широко, по-чоловічому.