Соло для компютера

Перейшовши в новий відділ, Ніна, обираючи другу освіту, чомусь не схотіла вивчати маркетинг або «піар», а вступила на юридичний факультет. Навчання оплачувала наша контора.

— Яка наука! — Ніна відмахнулася. — Краще не згадуй…

— А чого ти взагалі вирішила з філолога на юриста перекваліфіковуватися?

Власне, так робили всі. В конторі нашій на посадах асистентів та перекладачів сиділи самі філологи, але сиділи зовсім не довго: зазвичай, уже за рік вони вступали на який-небудь технічний, економічний чи юридичний факультет і змінювали і крісло, і — часто-густо — кабінет. Оленка випросилася працювати з пресою та наполегливо вивчала маркетинг; Світлана перескочила на обрахунок зарплати і штудіювала бухгалтерію та аудит. Одна я і далі жила у світі літер і слів.

— А що діяти? — зітхнула Ніна. — На філології далеко не заїдеш.

— А потім відкриєш приватну розшукну агенцію «Вендета»…

— Все-таки краще, ніж Християнський фонд безробітництва.

Я розсміялася. Грюкнули вхідні двері, почувся знайомий гугнявий голос.

— Он твоє керівництво іде, — буркнула Ніна.

Силоненко, заступник мого начальника, човгав коридором.

— Саме сьогодні мали його чорти сюди принести! — з серцем мовила я.

Ніна змовницьки нахилилася до мене:

— Як ви з ним спілкуєтеся? Я половини не можу второпати з того, що він каже. Він мені раз інструкцію писав «по забезпеченню техніки безпеки» — шедевр! Кожне слово — перлина… Три дні над цим витвором плакала.

— А ми — щодня.

— Чуєш, — мовила вона раптом, ніби щось пригадавши, — Оленка коли приїжджає, не знаєш?

Я остовпіла.

— Тут Матвій розпитував, — знизала Ніна плечима. — Нічого не збагну!.. Що там із нею сталося?

— Е-е-е… Я не в курсі.

Ніна загасила недопалок у баночці з-під кави, яку ми завжди тримали на сходах, і помалу рушила нагору, ближче до денного світла, що пробивалося з відхилених дверей у двір. Коли ми з нею, як дві примари, огорнені димовим завоєм, випірнули з-під сходів, Матвій уже прощався на прохідній. За п’ять хвилин, дивом розминувшись із Силоненком, я зустрілася з ним біля газетного кіоску.

— Порадуєш? — запитала я, рушивши в бік метро.

— Не порадую. Нічого.

— Ні-чо-го… Ну, нічого, це ж не останній із можливих варіантів. Головне — творча ініціатива!

Матвій обмацав кишені, дістав цигарки. Потім іще раз обмацав їх у пошуках запальнички. Ми вже повернули на Володимирську й минали пішохідний перехід, де товклися люди в очікуванні зеленого світла, ніби їм і сьогодні, в неділю, треба бігти. Я застигла на мить, прошита давнім спогадом.

Ми з Оленкою стоїмо на переході. Загорілося зелене світло, нас підхоплює натовп. На другому боці вулиці, на самому краєчку тротуару, тупцяє дівчинка років сімох, не наважуючись ступити на дорогу. Чому ж ніхто не допоможе дитині?..

«Давай руку! — чується Оленчин голос. Вона вже веде дитину через перехід. — Тобі до школи?» Дівчинка киває. І ось вони знову на протилежному боці, звідки ми прийшли. Червоне світло.

Ми стояли з Оленкою по два боки дороги, а машини дзижчали, мов джмелі…

Ми спустилися з Матвієм у метро.

…Ввечері, сидячи з ногами в кріслі у батьківському помешканні, я перебирала в голові недавні події, виловлюючи хоч якусь підказку. Хотілося спати, але спати начебто було рано, тож, прикрившись ковдрою, я тихенько задрімала в кріслі — після чарочки з батьками — під ледь чутний шелест телевізора.

Збудила мене наша кицька, яка настирливо пхала голову під ковдру. Я відгорнула ковдру, зробивши отвір, в який одразу ж зникли гострі вуха, а тоді й усе гладке оксамитове тіло, тільки хвіст лишився назовні. Я притиснула кицьку до себе, заривши пальці в пухнасту шерсть на жовтому черевці, вмощуючи її зручніше, вмощуючись сама, знову поринаючи в блаженний сон.

«Молю, якщо ви хоч що-небудь знаєте…» — зненацька стукнув у свідомості спогад, і гаряча хвиля залила потилицю. Кицька випручалася з-під ковдри і скочила на підлогу.

— Де нам Оленку шукати? — запитала я в неї, та вона тільки мружила мигдалеві очі.— У мене таке враження, що я забула щось важливе.

«Пригадуєш, — муркнула кицька, — після Нового року…»

Розділ четвертий

ВИДАВНИЦТВО

Після Нового року зима трохи сипонула снігом, і вулиці Києва пожвавилися. Чорні дерева вкрилися памороззю і дзвеніли від кожного поруху вітру. Сонце висіло низько, та за хмари не ховалось, і промені його весело грали на снігу.

Сходами Видавництва з деяким острахом я піднімалася назирці за Ніною. В обідню перерву ми вислизнули з роботи, аби не було з боку начальства на мене нарікань, що особистими справами я займаюсь у робочий час. Справа в тім, що два тижні тому я віддала на поталу редакторам машинопис книжки у моєму перекладі, і тепер вона мала вийти між люди — за фінансової підтримки нашої шановної контори, котра, своєю чергою, спромоглася на такий благодійницький жест завдяки непомітній, але цілеспрямованій роботі Світлани й Оленки, що мали у своїх руках певні важелі впливу (Світлана — на Ларса, нашого віце-президента і свого нареченого, Оленка — бозна на кого) й уміло ними користувалися. Ніна, як відповідальна представниця «бублика», вела всі переговори з Видавництвом.

Завернувши за ріг, я побачила півтемний коридор і двері в самому його кінці. Оббиті тьмяним червоним дерматином, вони давно розсохлись і рипіли. З-за дверей долинали голоси. Перш ніж зайти, ми прислухалися. Жіночий голос, приглушений і нечіткий, говорив із ледь помітним натяком на роздратування:

— Ось ви тут пишете: «Вони розбили палатку». Б’ють, вибачте, морду, а намета ставлять! — (Шурх-шурх-шурх, видно, гортає сторінки). — І далі: «На ній був капелюшок із широкими оберегами». Це які, дозвольте дізнатися, обереги вона собі на капелюшок почепила?

Подумки перехрестившись, я увійшла.

По ліву руч, одразу як утрапляєш до приміщення, стіл технічного редактора, немолодої вже жінки в окулярах. Прямо — царина літературного редактора: три телефони і стоси обшарпаних, грубезних словників. І чомусь не на столі, а на стільці поруч — друкарська машинка. Висока красива жінка, дружина відомого нашого поета, розмовляла з відвідувачем, тому зупинилися ми біля першого столу. Глянувши на нас із Ніною поверх окулярів, пані технічний редактор витягнула з-під столу мій обтріпаний машинопис.

— Смотріть, — мовила вона дивною сумішшю російської й української мов, — що моя розмітка значит.

Я почала гортати сторінки, впізнаючи й не впізнаючи власноруч створений текст: відсторонившись, віддалившись од нього, я ніби втратила з ним зв’язок. На дев’яностій сторінці текст раптом переривався, і далі йшла сторінка сто сьома. Хапливо я переглянула машинопис іще раз.

— Ой, — мовила я, сама й не відаючи до кого, — тут поема Чарльза Джі-Ді Робертса була, а тепер немає…

Пані технічний редактор вихопила пачку аркушів у мене з рук і стала гортати.

— Поема пропала! — бідкалась вона. — Ви только подумайте, ціла поема! Що ж тепер ділать? А у вас вона десь сохранилась?

Пані літературний редактор, що вже кілька хвилин дослухалась до нашої розмови, набрала номер на чорному телефоні.

— Зараз коректор принесе, — мовила вона до нас, щоб не впадали в паніку.

— А я ж не замітила, що сторінки випали, і щитала так! — не могла вгамуватися пані технічний редактор. — Теперь усе перещитувать? То ж роботи сколько! То ж…

— Ну, — несміливо сказала я, — може, я вже сама спробую, все одно макет робитиму?.. На комп’ютері ж воно простіше…

— Правда? — зраділа моя співрозмовниця. — Самі зможете? Вот слава Богу! А я уже думала… Ну, ви, главне, впишіться в сто двадцять дві сторінки, щоб на той… на зміст іще місце осталось. Вот слава Богу!

Пані літературний редактор у цей час провела свого переляканого відвідувача до дверей і запросила нас до себе. Притискаючи до грудей машинопис, я повільно йшла до столу. Сувора пані жестом запропонувала нам із Ніною сідати, бо роздзвонився-розтеленькався раптом білий телефон.