Дунайськi ночi

Повернемося до того дня і години, коли Рандольфа Картера спіймали на гарячому і коли він змушений був зустрітися з полковником Шатровим. «Спійманий на гарячому!..» Для будь-якого агента іноземної розвідки, не захищеного дипломатичним паспортом, це стало б суворим вироком, для містера Картера, акредитованого дипломатичного працівника, ці слова прозвучали тільки як скандальне викриття. За шумний провал його, безумовно, буде покарано «Бізоном», понижено на посаді і в чині.

Та що це значить у порівнянні з перспективою стати перед радянським Військовим трибуналом. Спійманий на гарячому, але Картера захищає дипломатичний паспорт громадянина США і міжнародні традиції. Саме тому, коли його схопили за руку на місці злочину, коли не знайшлося способу викрутитися, американець одразу пред'явив документи і нагадав, що його особа недоторканна.

ШАТРОВ І КАРТЕР

Картер, одкинувшись на спинку крісла, поклав ноги на полірований столик.

— З чого почнемо? Може, з буддизму? Буддизм як моральний початок…

— Можна і про буддизм поговорити, — сказав Шатров. — Я давно цікавлюся буддизмом.

— Он як!.. А може, Будді дамо спокій і візьмемося за поезію? Сонети Шекспіра, га?

Шатров кивнув і прочитав перший, що спав на думку, сонет:

Замовк, глянув на Картера.

— Ну, а ваші які улюблені сонети?

— Мої?.. Я люблю все, що написав Шекспір, від першого до останнього рядка.

— Може, прочитаєте що-небудь?

— Ні, знаєте, я з дитинства не мав здібності заучувати вірші.

Сидять один проти одного у світлій кімнаті з великим вікном, що виходить на центральну площу міста, п'ють каву, палять, посміхаються. Нічого не вдієш, треба бути чемним навіть тепер. Але і в рамках дипломатичної поважності можна відшмагати противника. Шатров не міг не скористатися з нагоди, не висловити американцю все, що думав про нього і про таких, як він.

І Картер охоче гає час у розмові з таким, здавалося, небажаним співрозмовником.

Літак, яким розвінчаний дипломат полетить до Москви, перебуває ще в повітрі, десь між Брянськом і Києвом, і приземлиться в Ужгороді години через дві-три.

— З Шекспіром покінчили. Що тепер? — запитав Шатров. — Може, поговоримо про США? Коли я був в Америці…

— Ви були в Америці?

— Давно, років двадцять тому, зразу ж після інституту.

— Сподобалась вам країна?

— Люблю американський народ, вірю в його здатність рано чи пізно осмислити своє становище. І знаєте, де я вперше повірив, що американці здатні осмислити своє життя? Не там, не у Штатах, а в самому центрі Росії, в садибі Льва Миколайовича Толстого.

— Цікаво! Чи не можете про це докладно розповісти?

— Одного разу в Ясній Поляні я побачив портрет американця, подарований Толстому. Це був тільки-но обраний президент США, який ще не вступив на цей пост. Маючи в своєму розпорядженні кілька вільних місяців, він вирішив зробити кругосвітну подорож. Виїхав із США президентом, а повернувся простим американцем. Ви, звичайно, пам'ятаєте його сенсаційне зречення Білого дому. Розум, талант, особиста привабливість Льва Миколайовича Толстого і довгі бесіди з ним дали наслідки. Як бачите, містер Картер, можна переконати навіть президента США. Отже я, розмовляючи з вами, сподіваюся, що й ваша совість не буде глухою.

— Це, можливо, трапилося б, якби ви були Львом Толстим.

— Але й ви, містер Картер, не майбутній господар Білого дому.

— Ми квити, — посміхнувся дипломат. — Поговоримо про американський народ.

— Поговоримо!.. Недавно в одній старій книзі я наштовхнувся на такі рядки: «Народ можна тільки тоді перемогти, коли будуть повалені його боги», тобто моральні ідеали, його кращі прагнення. У США моральні ідеали вже майже затьмарили автомобілі, наймодніші товари універсальних магазинів Вулворта і Мейсена, сексуальні фільми, пікантні подробиці з особистого життя кінозірок, мільярдери, гангстери, вбивці і самовбивці, викрадачі дітей. Ви пам'ятаєте, мабуть, відомі слова німецького імператора Фрідріха II: «Коли б мої солдати почали думати, то жоден з них не залишився б у війську…» І ви боїтеся мислячих людей. Мислячий американець відмовиться визнавати американський спосіб життя за найкращий у світі.

— Одному мудрецю якось сказали, що люди вважають його поганою людиною. Старий посміхнувся і мовив: «Добре, що вони не все знають про мене, а то б ще не таке сказали». Я не мудрець і тому…

Картер ображено скривився.

— Ви твердите, що американський народ — пропащий, безнадійний?

— Ні! Ще нікому, ні цезарям, ні імператорам, ні королям, ні фюрерам, ні диктаторам, як показує історія, не пощастило знищити свій народ, позбавити його розуму, серця. Я вірю, що американці все-таки перестануть обожувати нерухоме майно, автомобілі, речі. Я вірю, що людина, яка втратила себе в американському способі життя, в недалекому майбутньому знайде свою суть і стане людиною. Важко, просто неможливо мисливцеві, який підстрелив рідкісного хижака, не подивитися на дивовижне оперення, не заглянути йому в очі.

Під час подорожі по країні Картер був вдягнений абияк. Темні штани, чорні, не дуже старанно начищені черевики, темна без галстука сорочка, а поверх неї куртка з прогумованої матерії, схожа на ті, які десятками тисяч надходять у продаж в Празі і Варшаві, Москві і Бухаресті, — цілком пристойний, з погляду містера Картера, дорожний і непоказний одяг.

Тепер, коли відпала потреба у фіговому листку, дипломат вбрався у звичний для себе одяг: темно-коричневі штани, світлий піджак, білосніжна сорочка з наймоднішим комірцем, довгий неяскравий галстук, м'які черевики.

Кожен або майже кожен житель Заходу, зустрівшись з Картером, може подумати, що це джентльмен. І не важко помилитися. Коли втрачено справжнє людське обличчя, треба ховатися під маскою пристойності. Пристойність!.. Це надійна, довговічна, завжди модна, завжди доступна, завжди практична маска, що багатьох вводить в оману.

Поки Шатров говорив, Картер милувався своїми перснями, повертаючи їх раз у раз до світла. Золота широка обручка говорила про те, що американець одружений. Великий масивний перстень неофіціально свідчив про те, що військовий аташе належить до аристократичної верхівки Пентагону, що закінчив відоме училище Уест-Пойнт.

— Про що поговоримо ще? — запитав Картер.

— Хоча б про вас, містер Картер. Наскільки мені відомо, ви не мільйонер, не член правління якоїсь акціонерної компанії, не власник підприємства, не член так званого вищого товариства, хай сосайєті, а звичайний державний службовець.

— Так, я типовий американець. Запевняю вас, це не так уже й погано. Між іншим, Айк дотримується такої ж думки, вважаючи себе типовим американцем, а потім президентом США.

— Отже, не член хай сосайєті, тверезий, енергійний, начебто розумний чоловік — і все-таки займається підривною діяльністю, розпалює холодну війну. Для чого? Ви ж бачите, — повинні бачити, що це небезпечно насамперед для Америки. Згадайте великого президента, автора «Декларації Незалежності»! Півтора століття тому він казав: «Наш уряд ніколи не мав у себе на службі жодного шпигуна». А сьогоднішній президент утримує армію найманих шпигунів, більше того, він не соромиться твердити, що кожен американець, потрапляючи за кордон, мусить, якщо він патріот, бути добровільним шпигуном.

— Джеферсону ще нічого було захищати, а сьогоднішньому президентові і нам, його сучасникам… ми захищаємо американський спосіб життя і вдома, і в Берліні, і у В'єтнамі. Свобода неділима.

— Ви хочете сказати — спосіб життя тих, хто володіє автомобільними заводами, виробництвом атомних і водневих бомб, літаків і кораблів, спосіб життя рокфеллерів, дюпонів, фордів, гарріманів та інших?