Чорний вовк

Навпроти вікон установи, по той бік вулиці, красувалася бензинова колонка на гарній червоній підставці, оздобленій жовтими трикутниками. Колонка аж блищить, така чиста, недарма ж дівчина, яка працює тут, витрачає на неї не менш як літр бензину щодня. Йому спало на думку, що ця дівчина теж, певно, закінчила місячні курси іноземної мови, які відкрило для своїх службовців управління в Карлових Варах.

— Проте, — кинув поручик неуважно, — їй досить знати кілька речень.

Він ще стояв біля вікна.

Начальник допитливо глянув на нього.

— Пепічку, почніть, будь ласка, від Адама, — попросив він, але зразу ж догадався, про що мова. — Так, — кивнув. — Звичайно, дівчині простіше, ніж нам. З неї справді досить кількох речень. «Скільки літрів бензину?» — і таке інше. Я випадково знаю цю дівчину і помітив, що вона шукає в словнику Іе t’aime. Mein Liebling, du bist prachtvoll. Ich liebe dich [2]. Але вона гарненька. А інші, певно, вивчають головним чином курс марки, долара, бонів і франків.

— Саме це я й хотів сказати, — кивнув поручик. Але він думав зовсім про інше. «Що б мені не казали про спокій на кордонах, а тут у мене все-таки чимало негідників, які приїхали тільки для того, щоб заснувати таємні організації. Коли б хоч не приїздило їх так багато! Спробуйте що-небудь зробити, якщо за одну суботу приїде дві тисячі автомашин! І в кожній сидить статечний торговець або лікар чи інженер. І, звичайно, всі приїхали в гості. Хай би сюди прибув сам магістр Капезіус з франкфуртського процесу, то, мабуть, не вистачило б часу впізнати в ньому освєнцімського вбивцю».

— Ви явно недооцінюєте наші внутрішні органи, — промовив начальник.

— Їх на все не вистачить. А шпіонаж?

Начальник здивувався.

— А що, хіба є такий? — поцікавився іронічно.

Він усе знав про вертольоти над Чортовим озером. І про західнонімецькі літаки, що перелітають наш кордон. І про, те, як страшенно важко захищати мир і бути ввічливим з хамами, які провокують війну.

— Раніше пробиралися вночі і повзли до нас на пузі, — зітхнув поручик. — Це була традиція. І якщо їх наші хлопці випадково не затримували на кордоні, то ми ловили їх тут. А тепер приїздять просто з Мюнхена в розкішних автомобілях, і спробуй устежити за ними!

Начальник коротко засміявся.

— Мені б ваші турботи! Перегляньте сьогоднішню партію паспортів і йдіть скупайтеся. Не думайте, що в цілому світі нас тільки двоє. Міжнародні відносини зміцнюються, товаришу!

— Для мене це звучить як фраза.

— Шануй начальника свого, і тобі добре буде! Ви, Пепічку, гадаєте, що наша контррозвідка спить, чи що?

— Ні. Не думаю. — Поручик знизав плечима і відвернувся од вікна. Взяв кілька паспортів.

— Клаус Вернер. Мистецтвознавець. Припустімо. Бабельсберг. Має свій мерседес. Боже мій! Де ви бачили нашого мистецтвознавця, щоб міг купити собі звичайну феліцію? Завтра вирушає до Крумлова, там вивчатиме мистецтво. Добре, хай так. Зіфелі Адольф. Нюрнберг. Відвідання родичів. Агент організації Гелена…

— Такого там немає… — засміявся начальник.

— Немає, — люто кинув поручик. — Можна збожеволіти. Геть усе звичне, усі ці переповзання на пузі і таке інше. Ви пам’ятаєте трьох братів Вернерів, які скуповували силонову білизну і панчохи, щоб пошити з них новий цепелін? Прекрасний спосіб перебратися через кордон. Але в тому була, товаришу начальник, романтика! А сьогодні! Сідаєш в автомобіль і спокійно їдеш. Взаємовідносини консолідуються. Певно, судетські німці в Західній Німеччині також консолідувалися, авжеж? Отже, далі… Інга Тіфбах, іхтіолог. Так само по-німецькому, по-французькому і по-англійському. Іхтіолог. Якою ж це мовою?

— Грецькою. Звідки вона?

— Мюнхен. Водогосподарська установа, якщо я правильно переклав. А іхтіол має відношення до опіків.

— Так само, як і до риболовлі, Пепічку. Вони, певно, хочуть десь коло Мюнхена влаштувати рибне господарство і тому послали сюди спеціаліста, щоб подивився. Адже у нас риборозведення поставлене найкраще в усій середній Європі. Візьміть порівняйте ці паспорти із зведенням Інтерполу і працюйте далі. Не сушіть собі голови.

— Якби ж ми були не так близько до кордону, — зітхнув поручик і заглибився у зведення Міжнародної поліції.

Інга Тіфбах приїхала напередодні до чехословацького кордону в затишному великому автобусі. Вона звикла до риску і зовсім не думала про своє завдання.

Природа не наділила Інгу вродою. Це була вже немолода жінка з різкими рисами обличчя. Все це вона прекрасно знала і з розумною покірливістю примирилася з долею, а тому її трохи здивували швидкі несміливі погляди, які на неї іноді кидав тридцятирічний чорнявий красунь, що сидів у ряду через прохід попереду.

Він читав. Але вже через кілька секунд вона зрозуміла, що він тільки вдає, що читає. «Може, я помиляюсь», — подумала Інга Тіфбах і, щоб пересвідчитись, озирнулася: чи не сидить за нею інша жінка. Але ні. За нею, зручно вмостившись, розкинувся в кріслі незграбний промисловець з Кельна над Рейном. «Тепер я знаю, — сказала вона собі, — що цей чоловік не зводить з мене очей. Треба більше стежити за собою».

Промисловець час від часу засинав, а прокинувшись, розмовляв із своїм сусідом, схожим на адвоката. Говорив якось сердито. Здавалося, що він сердитий і тоді, коли його долає сон, — голосно фиркав і навіть притупував ногою. І завжди, коли прокидався, починав лаятись, не приховуючи своєї люті.

— Тут ще можна лаятись, — сміявся адвокат, — але там, за кордоном, стежте за своїм язиком. Там за такі розмови попадете за грати.

Промисловець важко зітхнув.

— Це я знаю. У «Франкфуртен цайтунг» повно таких випадків. Але я завжди думав, що це пишеться для того, аби відговорити нас від поїздки до Чехословаччини. Та коли й ви так кажете!

Він замислився на мить і враз знову розпалився.

— І це вони називають свободою слова! — Потім, нахилившись до адвоката, спитав: — А звідки у вас відомості про них?

— Немає у мене ніяких відомостей, і їду я туди вперше, — сухо відповів адвокат. — Просто я так думаю. Можливо, ми з вами читаємо одну газету.

— У нас теж досить теревенять, — зітхнув промисловець і, перш ніж знову заснути, пробурмотів, що на цю небезпечну подорож він наважився тільки тому, що хоче з’ясувати, як живуть робітники без капіталістів.

— … Адже, — він позіхнув, — одного чудового дня все це може статися і в нас…

— У нас ні, — суворо заперечив адвокат.

— То я б перебрався до Америки. Якщо переможе Голдуотер… — І він заснув своїм сердитим сном.

Інга сиділа і думала. Її непокоїла одна думка — хоч, здається, й абсурдна. «Сподобатись йому я не могла, — говорила вона собі. — Але він здається мені знайомим. Не люблю, коли люди здаються знайомими, а я не можу пригадати, де їх бачила. Як на сміх. Він схожий на прокурора».

І враз думки зупинились. Інга знову, бачила перед собою зал суду, де судили групу гестапівців. Це може бути один з засідателів того суду. Вона уважно розглядала їх тоді — цих людей треба знати. Але цей, здається, не схожий на жодного з них.

На тому суді, незважаючи на обстановку в Західній Німеччині, гестапівців суворо покарали. Вона знала, що прокурор одержав багато листів з погрозами і якимись пропозиціями, але з’ясувалося, що він непідкупний і не боязкий.

Цей спогад схвилював Інгу.

Автобус наближався до чехословацького кордону, і розмови почали стихати. Тих, хто їхав сюди вперше, гнітив страх.

Чорнявий красень ще раз повернувся і подивився на неї. Інга зрозуміла, що він не захоплюється нею, а вивчає її. Та його очі закривали сині окуляри, які змінювали обличчя. У жодного з засідателів на тому суді не було окулярів. «Я починаю втрачати розум, — занепокоїлася Інга. — Вони все ж таки не можуть знати, що я виїхала сюди. Сумнівно, щоб вони знали. мене, хоч їх ніколи не можна недооцінювати».

Їй спало на думку, чи не їде цей чорнявий до Чехословаччини з тією ж метою, що й вона. «Попереджаю, що вони ні в якому разі не повинні перехопити це, — сказав шеф Герстнер перед самим її від’їздом. — А є відомості, що вони теж охотяться за цим!»