Вельветовi джинси

— Бо чемодани й справді великі й тяжкі, а він пер їх швидко. Наче поспішав кудись. Я ще подумав: запізнюється.

— Ці хлопчики, — вирішив пояснити Сагайдачний, — мешкають у сусідньому з Корольовою під’їзді. І бачили чоловіка з чемоданами того самого вечора.

— Угу, — кивнув Грицько, — коли артистку обікрали. Тепер це всім відомо, і якби ми знали…

— Ми б його не відпустили! — рішуче заявив малий.

Хаблак уважно подивився в його очі, що округлилися від несподіваної рішучості.

— Звичайно, не відпустили б, — сказав серйозно.

— Але ж ми дізналися потім… — Губи в малого жалібно скривилися.

— Головне, запам’ятали того чоловіка. Молодці. І коли це трапилось? Кажете, вже стемніло?

— Так, у вікнах світилося.

— А ви чому так пізно?

— Мабуть, гуляли… — пояснив Сагайдачний.

— У футбол грали, — додав Грицько, — і батьки дозволили. Вони б нас погукали.

— Часто вони вас гукають?

Хлопчаки перезирнулися.

— Не дуже, — відповів Грицько, але якось невпевнено.

— Тепер же раніше сутеніє, — уточнив Олег, — ще програма “Час” не починається. А ми лягаємо о дев’ятій.

— Отже, — сказав Хаблак, — той чоловік з валізами вийшов з парадного між восьмою і дев’ятою годинами?

— Певно, так, — кивнув Грицько.

— А де ви гралися?

— А ми вже не гралися. Темно, то ми відпочивали.

— На дитячому майданчику?

— Ні, біля столу, де дядьки “козла” забивають. Темно вже стало, вони розійшлися, а ми з Олежкою на столі сиділи.

— На столі?

— З ногами не залазили — тоді дядьки лаються.

— Добре, — погодився Хаблак. — Так можна. — Пригадав: справді, стіл для любителів доміно стояв мало не навпроти під’їзду Корольової. — Він сам ішов, той чоловік з чемоданами?

— Сам.

— І куди повернув від парадного?

Хлопчик глянув на свою ліву руку, навіть мимовільно ворухнув нею.

— Ліворуч.

— До готелю “Славутич”?

— Еге ж.

Хаблак швидко прикинув: усе правильно. Біля готелю “Славутич” стоянка таксі, і ніхто, звичайно, не звернув уваги на людину з валізами. Вийшла з готелю, від’їжджає з Києва, що ж тут дивного?

— Обличчя того чоловіка бачили? — запитав. — Може, запам’ятали?

Хлопчаки винувато перезирнулися.

— Так темно ж уже було… — пояснив Грицько.

— І ми його зі спини бачили, — додав Олег. — Там біля самісінького парадного ящики навалені, з гастроному, і, коли люди виходять, нічого не видно.

— Десять разів йому казано, директорові гастроному, — скрушно зауважив Сагайдачний. — Ніяк не може налагодити вивезення тари!..

— І коли ви бачили того чоловіка з валізами? — перепитав Хаблак у хлопчаків. — Учора чи позавчора?

Малий осудливо махнув рукою.

— Казали ж вам… — мовив нетерпляче. — Коли ту артистку обікрали.

— І ви знаєте, коли це сталося?

— Аякже. Коли валізи несли, тоді й сталося.

— Звідки ж тоді валізи!.. — додав Грицько.

— Отже, людину з валізами, що виходила з парадного артистки, ви побачили три дні тому?

Грицько поворухнув губами.

— Вчора міліція приїжджала, — почав рахувати. — А той ніс валізи… За два дні до цього, так? — обернувся до Олега.

— За два дні, — ствердив той.

— А ти вже й рахувати вмієш! — удавано здивувався Хаблак.

— Цього року до школи йду.

— Невже?

— Правда, і читати вмію.

— Ну, молодець! — зовсім щиро похвалив Хаблак і подумав: незчуєшся, коли й мій Степан піде до школи. Недавно, здається, перше слово вимовив, а вже ставить такі запитання, що відразу й не відповіси. — У що був одягнутий чоловік з валізами? — запитав.

Знову хлопці перезирнулися, і знову ініціативу взяв на себе Грицько. Певно, він був для Олега незаперечним авторитетом, бо малий лише роззявляв рота, наче повторював кожне мовлене Грицьком слово.

Грицько торкнувся долонею коротко остриженої маківки й пояснив солідно:

— У береті… — На мить затнувся розгублено й додав: — У береті, це точно…

— Сорочка якого кольору?

— Світла.

— Біла чи з візерунками?

— Певно, біла? — нерішуче подивився на Олега, однак той нічим не допоміг йому. — Точно, біла і з короткими рукавами.

— А штани?

— Темні.

— І куди він пішов?

— Я ж казав: до готелю “Славутич”. Просто асфальтом, а далі ми не дивилися. Якби знали, ми б з Олежкого за ним простежили, нікуди б він не дівся. Правда?

— Точно, — погодився Олег, — але ж хто знав?

— А дорослі не бачили того чоловіка?

— Так нікого ж не було у дворі. Доміношники розійшлися, тільки ми сиділи.

Хаблак підвівся.

— Вищий за мене той чоловік, чи як? — запитав.

Грицько відступив до дверей, потягнув за собою малого, і вони мало не одразу рішуче заявили:

— Високий. Такий, як ви.

А Олег ще й додав, правда, не дуже впевнено!

— І кремезний.

— Так, кремезний, — ствердив Хаблак, згадавши, скільки речей виніс злодій з квартири Корольової: валізи були, безперечно, важкі, один кришталь скільки тягне!

— Ви впіймаєте його? — запитав Грицько.

— Постараємось.

— І нам покажете?

— Як же нам без вас обійтися?

— Ніяк, — упевнено мовив малюк. — Ми вам завжди помагатимемо. І цього дядька, коли побачимо, затримаємо.

Хаблак посуворішав.

— Дорослим скажете, ясно? — наказав. — А самі — ні-ні!

— А ми міліцію покличемо.

— Точно, — схвалив Сагайдачний, запитувально зиркнув на Хаблака й додав: — А тепер ідіть, бо вас уже зачекалися.

Хаблак визирнув у вікно й побачив кількох хлопчаків, що тирлувалися біля будинку.

— Так, ідіть, — підтвердив, — ви дуже допомогли нам. — Стояв і дивився у вікно: хлопчаки одразу оточили Грицька та Олега, певно, ті не на один день стали героями.

— Ще новина, — обізвався Сагайдачний.

Хаблак рвучко обернувся до дільничного.

— Кажіть.

— Там один пенсіонер з під’їзду Корольової бачив увечері неподалік оранжевий “ІЖ-1500”. Взагалі, нічого дивного, але така ж оранжева машина стояла поблизу будинку Перовських. Увечері, коли тих обікрали.

Хаблак одразу згадав свідчення одного з сусідів Перовських, який твердив, що в середині місяця, коли приблизно пограбували квартиру, бачив увечері біля будинку “пікап” оранжевого кольору. В таких машинах перевозять продукти, Телевізори, білизну з приймальних пунктів. Легкий, зручний і швидкий автомобіль, такі машини рідко коли зупиняє автоінспекція, і злодії, безумовно, могли скористатися “пікапом”.

— І що каже ваш пенсіонер? — занетерпеливився Хаблак. — Де саме стояв той оранжевий “Москвич”?

— Ближче до готелю “Славутич”.

— І цей тип з валізами, якого помітили хлопчаки, пішов саме в той бік?

— Точно.

— Щось у цьому є.

— Шукати оранжевий “Москвич”?

— Слава богу, таких “пікапів” у місті не так уже й багато.

— То я подзвоню до автоінспекції.

Сагайдачний почав крутити телефонний диск, а Хаблак вирішив відвідати Корольову. Мабуть, вона вже трохи заспокоїлася, і розмова з Надією Петрівною могла стати корисною.

Хаблак викликав ліфт, але кабіна стояла на одному з горішніх поверхів, либонь, до неї вантажили щось, бо минула мало не хвилина, а ліфт так і не рухався. Ляснули вхідні двері, Хаблак скосував туди й побачив листоношу в темно-синій форменій куртці. Поставила важку сумку й почала розкладати кореспонденцію по скриньках. Хаблак не дуже уважно спостерігав за її роботою і думав — скільки можна затримувати ліфт. Нарешті той рушив униз, і в цей момент майорові прийшла в голову думка, звичайна собі думка, викликана монотонною роботою листоноші: майор забув про ліфт і підійшов до жінки у синій куртці.

— Скажіть, — запитав, — а як бути, коли їдеш у відпустку? З кореспонденцією?

Жінка ковзнула по ньому байдужим поглядом.

— А ви з сусідами домовтеся, — порадила. — Залиште ключа, й нехай виймають.

— Ну, скажете, — розвів руками майор, — а якщо я їх мало знаю?

— То напишіть заяву нашому завідуючому, і всю вашу кореспонденцію лишатимуть на пошті.