Коштовний камiнь

— Все це абсолютно вірно, — відповів Ігнат Арсов. — Товариш Папазов завжди ставився з благородною поблажливістю до фантазій цього юнака.

«Ясно, ці люди не вірять у гіпотезу про берил, вважають, що все це даремна справа, — подумав Спиридонов. — Але в усякому разі вони добре ставляться до зусиль юнака, особливо Папазов».

— Побачимо, — сказав він. — Я йому сказав, щоб він представив мені детальний геодезичний ескіз району, де, на його думку, можна припустити наявність слідів берила. Я зрозумію з ескіза, наскільки серйозна ця людина, яка відкрила берил, і чи справді вона щось відкрила. Ви вільні.

Так розвивалась «берилова» історія до цього часу.

І ось тепер Вилю Власев сидів перед ними і похмуро дивився у свій блокнот. І він, і Павел Папазов сприйняли гіпотезу Андрєєва як дивну фантазію, плід палкої уяви. Та коли перший ставився до подібного роду «марень» явно непримиренно, то другий — терпимо, як до наївного, але красивого пориву, властивого молодості.

«Я зрозумію з картографічного ескіза, чи є хоча б частка вірогідності в цій справі», вирішив Славі Спиридонов і послав кур'єра по Андрія.

На цей раз молодий геолог був зовсім не такий, як у свій перший візит. Він був одягнений в темний піджак, що робило його вищим і підкреслювало могутню статуру.

Інженер Спиридонов запропонував Андрєєву сісти і якусь мить любувався його атлетичною постаттю, молодим рум'янцем. Потім спитав прямо, без зайвих слів:

— Значить, ти віриш, що в цьому районі є сліди берила, правда?

— Вірю, — упевнено відповів Андрій, прямо глянувши у вічі начальникові. І знову повторив: — Вірю.

Вилю Власев багатозначно кашлянув.

— Скажи, — промовив він, — який тут процент ймовірності? Хоч один є?

— П'ятдесят один процент, — спокійно відказав Андрій.

Вилю Власев розкрив рот і широко розставив короткі руки. Він і слова не міг вимовити від подиву і тільки похитав головою, наче лікар біля ліжка безнадійно хворого.

— Що ви маєте на увазі: поклади, пласти, жили? — тихо спитав начальник.

— Я маю на увазі сліди, які дають підставу робити висновок, що колись, у давнину, в цих місцях будували шахти для добування смарагдів. В той час звичайний берил зовсім не цінили, шукали тільки кришталевий. Однак, я гадаю, що там, де є кришталевий, там повинен бути і звичайний.

— Тобто… ви бачили кришталевий берил… так я вас повинен розуміти? — Славі Спиридонов підвівся з-за столу. — Бачили смарагд?

— Це йому приснилось, — засміявся Вилю Власев. — Щось подібне бачив уві сні. А потім йому здалося, що це дійсність. Взагалі, це… казка з тисячі і однієї ночі!

— Чекайте, чекайте! — обірвав його Спиридонов. — Ви, значить, бачили смарагд? Прозорий, кришталевий берил? Чому ж не принесли шматочок, щоб показати?

— Я бачив щось подібне до кришталевого берила, — сказав Андрій. — За кольором, за м'яким блиском. Але я не зміг здобути ні піщинки, бо цей камінь лежав над головою на висоті більш як три метри. Не було чим і як відламати його. Та я й не був певний, що це дійсно кришталевий берил. Інші мінерали, якщо дивитися здалека, мають той самий колір. Вдруге мені не довелось побувати на тому місці, оскільки бригада вирушила на інший об'єкт.

— Вигадки! Видно, що начитався книжок, — почав сердитись Вилю Власев. — Хто зна, яка стародавня історія запаморочила тобі голову.

— Я позначив те місце на картографічному ескізі, — сказав Андрій.

— Дай його сюди! — в один голос вигукнули обидва вчені.

— А без ескіза ви мені не вірите? — усміхнувся Андрій. — Невже я схожий на шахрая, на людину, що свідомо обдурює?

— Деякі жінки схожі на ангелів, а душа їх чорніша, ніж у чортів, — сказав Вилю Власев. — Зовнішності я не вірю.

— Дайте ескіз! — інженер Спиридонов простягнув руку.

— Треба більше вірити людині, ніж паперам! — сумно всміхнувся Андрій. — А втім, — ось, дивіться!

Він розкрив свій портфель, вийняв м'яку коричньову папку і поклав на стіл.

— Я знаю в цьому районі кожну видолинку, кожну висоту, ти мене не заплутаєш, — погрозив йому пальцем Вилю Власев.

І тут трапилося щось зовсім несподіване, дивне, про що згадувалось уже на початку цього розділу.

Вилю Власев і інженер Спиридонов розкрили папку і жадібними очима вп'ялися в різнокольорові топографічні знаки. Минуло дві хвилини, три — чути було тільки їх посилене дихання, шарудіння пальців по гладенькому паперу для креслення.

Вилю Власев майже встромив ніс у креслення, а інженер Спиридонов випростався і з застиглим обличчям ледве чутно прошепотів:

— Це шифр… чи що?

— Який там шифр, — засміявся Андрій. — Це ж зовсім ясний геодезичний ескіз, зроблений за точним топографічним планом. Всі пояснення дано в легенді.

Вилю Власев неприємно хрипло захихикав.

— От шахрай, так шахрай, — сказав він, трохи заспокоївшись. — Я так і думав. Хлоп'ячі легковажні вигадки.

По його обличчю промайнула невиразна тінь смутку.

— Як тобі не соромно так жартувати з нами, дорослими людьми? Хіба ж так годиться? Ми ж твої вчителі, як можна?

— Але в чому справа, що таке? — запитав здивований Андрій.

Інженер Спиридонов гнівно глянув на нього і стиснув зуби так, що на щоках заходили жовна.

— Ану прочитай нам цю легенду! Вголос! — наказав він, поманивши його пальцем.

Андрій нахилився над аркушем, і йому потемніло в очах. Це був звичайнісінький топографічний ескіз без будь-яких геодезичних значків, поцяткований червоними кружечками. Що тут сталось? Чи це не сон? Учора він до пізньої ночі працював над цим планом і добре пам'ятав, що зазначив навіть розрізи шарів і тільки два пункти відмітив червоними кружечками. Та ніби якась магічна сила стерла всі геодезичні позначення, нанесла на карту з десяток червоних кружечків і його почерком написала довжелезну легенду.

Це був не його план!

Андрій витер холодний піт, що проступив у нього на лобі, і, наче крізь сон, почув злий голос Спиридонова:

— Читай!

І Андрій почав по складах читати:

— Перший номер… хороше водоймище для купання… Другий номер — тут розводиться форель… Номер третій: є пісок, зручний для пляжу… Четвертий номер: звідси до пивної «Зелений рай» — чотири кілометри.

Гарячий клубок став поперек горла Андрієві, і він замовк.

— Ну, що скажеш? — накинувся на нього Спиридонов. — Оце і є твої зелені смарагди?

«Що ж трапилось? — гарячкове думав Андрій. — Я цього не писав. Невже вчора в мене був припадок божевілля?»

— Трапилась якась незбагненна помилка, — сказав він кволим, наче не своїм голосом. — Цей план — не мій… тобто не той план, який я зробив.

В цю мить у глибині його душі прокинувся інстинкт самоохорони, бажання оберегти свою честь від ганьби. Це збудило в ньому силу боротися.

— Я принесу вам справжній план. Вчора до півночі я креслив його. Ось зараз.

І він кинувся до дверей.

— Слухай! — пролунав бас начальника. — Якщо за годину не принесеш ескіз, який мені пообіцяв — не смій показуватись мені на очі! Зрозумів?

Андрій не відповів. Він грюкнув дверима і швидко попрямував до виходу. Він ішов ніби уві сні, почуваючи себе в якомусь фантастичному світі, в світі привидів.

— Гляди, гляди! — стурбовано похитав головою Вилю Власев. — Чорт його знає, на що це все схоже! І дивно, і безглуздо, і образливо, аж далі нікуди… Такого я не міг чекати, навіть якби був поганої думки про нього. Коли ж он воно що… От до чого може дійти юнацька легковажність — честолюбне прагнення сенсації, слави!

Обличчя Власева, до цього роздратоване і зневажливе, набрало сумного і винуватого виразу, наче його самого спіймали на брехні.

— Заплутався бідолаха, наче муха в павутинні, — продовжував він. — Хіба він передбачав, що ви справді будете вимагати в нього очевидного доказу цієї смарагдової гіпотези! Він розраховував до останньої секунди, що ви повірите його чесному слову і не захочете глянути в цей безглуздий ескіз… І справді, які докази він може вам дати? Ніяких! Це так. У нього просто хвороблива уява і більше нічого. Але про всякий випадок він поклав якусь папку в свій портфель, щоб, коли ви його запитаєте: «Чи маєте ви уявлення, де приблизно знаходяться ці берилові родовища?» — відповісти: «Звичайно», — і стукнути пальцем по обгортці папки. Значить: «Я все уточнив, відмітив, але ви, будь ласка, не утруднюйте себе перевіркою, бо цим ви мене образите. Ви повинні вірити людині! Беззастережно довіряйте мені і накажіть товаришу Власеву дати мені спокій і дозволити мандрувати, де я схочу». Абсолютно так. Так… Ви скажете: «А що ж це за ескіз? Його ж він сам поклав у свій портфель!» Простодушний, він не подумав, що ви будете більш наполегливим, що ви справді захочете подивитись на його знамените творіння. Взагалі, це неприємна історія. Я, відверто кажучи, хоч як скептично настроєний щодо молоді, але про цього хлопця був кращої думки… Берил! — Вилю Власев зітхнув і махнув рукою. — Пусте діло, фантазія!