Подих смертi

Доріс поралась у їдальні біля вбудованого бару з мізерним запасом напоїв.

Брейд дивився на неї, і невеселі думки снувалися йому в голові. Чому так кепсько складається така сила зовсім нібито відмінних речей? Відколи він одружився, світ стоїть перед лицем ядерної катастрофи. Коли він був маленький, його сім'я спізнала лихоліття кризи. Невже все його життя минає серед суцільних руїн, а він навіть не здає собі в цьому справи, бо нічого іншого на віку й не бачив?

Доріс майнула на кухню взяти льоду, содової води й за мить вернулася з готовими напоями. Сіла на подушечку біля крісла й запитливо підвела на нього свої широко поставлені карі очі. Яке ж бо в неї гарне обличчя, мимоволі подумав Брейд.

— Як це було насправді? — запитала вона. — Оскільки я зрозуміла, якась випадковість?

Не відриваючись, маленькими ковточками Брейд вихилив із половину келиха. Хрипко закашлявся, але почув себе краще.

— Схоже, замість ацетату натрію він узяв ціаністий натрій.

Брейд не мав наміру вдаватись у подробиці. Щоправда, Доріс не хімік, але спілкуючися з ним так тісно багато років, вона засвоїла основну термінологію.

— О боже! — скрикнула вона. — Це так страшно, Лу, але, зрештою, відповідальність на тебе не падає, чи не так?

— Ні, звичайно, ні. — Брейд пильно розглядав свій напій. — А що сказав Кеп Ансон, коли прийшов і не застав мене? Мабуть, страшенно розлютився.

Доріс знизала плечима.

— Я навіть не бачила його. Він розмовляв з Джінні надворі.

— Ого! Був такий лихий, що навіть не зайшов у дім.

— Не переймайся Кепом, принаймні тепер, — сказала Доріс. — Скажи краще, що думає професор Літлебі?

— Нічого, моя люба. Його попросту не було тоді.

— Ну що ж, його відсутність не може тривати довго. Зрештою, хоч би що там було, ми з ним побачимося суботнього вечора.

Брейд наморщив чоло.

— Гадаєш, нам слід бути на цій вечірці? — запитав, не підводячи очей.

— Певно. Ми повинні піти. Як і в попередні роки. Все це дуже сумно, Лу, але не носити ж із цього приводу жалобу, чи не так? — І додала, не чекаючи відповіді: — Зрештою, цей молодик тільки завдавав усім клопоту.

— Доріс! Як ти можеш…

— Згадай, Отто Ранке сказав це ще тоді, коли ти взяв Ральфа до себе.

— Не думаю, що Ранке передбачав щось у цьому роді, — спокійно відказав Брейд.

Ранке був першим науковим керівником Ральфа Нойфельда. За традицією, вибирати керівника годилося аспірантові. Він розмовляв з різними викладачами і вибирав найбільш цікавого для себе аспектом наукових досліджень. Або ж такого, що може запропонувати багатий вибір стипендій.

І Нойфельд зупинився на Ранке.

Але вибір був хибний. Звичайно, науковець, що дав згоду керувати аспірантською роботою, вважав за свій обов'язок, навіть коли згодом розчаровувався у підопічному, довести справу до кінця — до успішного захисту дисертації або ж, зрештою, до визнання невдачі.

Однак професор Ранке не дотримувався традиції. Тільки-но виявлялося, що аспірант чимось його не задовольняє, як він негайно проганяв його, ще й зчиняв великий галас.

Отож не минуло й місяця, як вони розлучились, А ще через якийсь час Ральф звернувся до Брейда з пропозицією стати його науковим керівником.

Брейд, як було заведено, вдався до Ранке по характеристику, молодика. Той вергав громи й блискавиці:

— Цей хлопець — суща кара. З ним ніхто не спрацюється. Він тільки завдає клопоту й ускладнює всяку справу.

Брейд засміявся:

— Але ж, Отто, згодься, з тобою теж працювати не мед.

— Я тут ні до чого, — палко заперечив Ранке. — Просто я не можу допустити, щоб якийсь психопат розвалив усю мою групу. Якщо ти приймеш його, Луїсе, клопоту не обберешся. Затям мої слова.

Проте Брейд злегковажив пересторогою. На якийсь час він узяв Ральфа до своєї лабораторії, був з ним досить лагідний, хоча й стриманий, і справи якось йшли. Брейд знав, якої слави зажив, приймаючи цього «важкого» аспіранта, небажаного для інших факультетських науковців, навіть більше, в душі він ще й пишався такою славою.

Інколи він наївно забував, що таких аспірантів жене до нього насамперед нестача або й цілковитий брак високих стипендій.

Зрештою, декотрі з його «типів» стали першорядними дослідниками, засвідчивши тим самим, що вкладені в них праця та зусилля не пішли намарне. А один з найкращих, Джеймс Спенсер, став чільним фахівцем концерну «Менінг Кемікелз» — нездійсненна мрія більшості згідливих і обмежених пристосуванців, що працювали в Ранке.

Нойфельд, незважаючи на невдалий початок, незабаром показав себе перспективним, багатонадійним дослідником. А його останні здобутки були просто-таки приголомшливі, тож ніхто вже не сумнівався, що за яких півроку Ральф під керівництвом Брейда підготує цілком пристойну дисертацію. І ось на дисертації — хрест, усе перебараньчив ціанід.

Нарешті Брейд озвався, ніби продовжуючи вголос свої журні роздуми:

— Що не кажи, а я таки маю бути в жалобі. Адже Ральф був математик з ласки божої, про такі знання я можу тільки мріяти. Удвох ми написали б чудову статтю й завиграшки видрукували в часописові «Фізична хімія»; її математична начинка звела б Літлебі з розуму.

— Доручи завершити роботу комусь іншому, — порадила Доріс.

— Можна б доручити Сімпсонові, але я не певний, чи він потягне. Крім того, завершення чужої роботи не дасть йому права на докторський ступінь, а я відповідаю за його докторську дисертацію.

— Не забувай, що ти відповідальний і за себе та за свою родину.

Брейд задумливо крутив у руках келих з краплиною напою на дні. «З чого все-таки почати розмову з Доріс?»

Але чогось придумати не встиг: згори почувся тупіт босих ніг, відтак дзвінкий дитячий голос:

— Татусю! Ти вже вдома, татусю?

Доріс рішуче рушила до сходів і, ледве стримуючи гнів, почала:

— Вірджініє…

Але Брейд перебив її:

— Дай-но мені побалакати з нею.

— Кеп Ансон дав їй теку з рукописом для тебе, — правила своєї Доріс. — Більше їй нічого сказати.

— Все одно, я хочу побалакати, — наполіг Брейд і піднявся сходами. — Що сталося, Джінні?

Присів навпочіпки і міцно пригорнув до себе дівчинку. Незабаром святкуватимемо її дванадцятиріччя, — подумав.

— Мені видалося, що ти вже повернувся, але ти не піднявся до мене сказати на добраніч. А мама відпровадила мене спати зразу ж після вечері, от я й вийшла, щоб побачити тебе, — не зовсім послідовно пояснила Джінні.

— Я дуже радий, що ти так зробила, Джінні.

— А ще мені доручено щось передати тобі.

За кілька років, — думав Брейд, слухаючи доньку, — вона наздожене матір зростом і матиме такі самі м'які темні коси та широко поставлені карі очі. Проте шкіра залишиться, мабуть, світлою, як у мене.

А Джінні не вгавала:

— Кеп Ансон завітав до нас, коли я була надворі…

— І звичайно ж рівно о п'ятій. — Брейд ледь усміхнувся. Він добре знав пунктуальність старого, що межувала з манією, і знову відчув сором, що не з'явився в умовлений час, хоча про якусь його провину і мови бути не могло.

— Атож, татусю, — підтвердила Джінні, — і він дав мені течку й звелів віддати тобі, коли ти повернешся.

— Дуже він гнівався?

— Він здавався якимось здеревілим і не сміявся.

— А де ж та тека?

— Зараз принесу: — Вона майнула до себе і повернулася з тугою течкою. — Ось вона!

— Дуже тобі вдячний, Джінні. А тепер іди спати і зачини, будь ласка, за собою двері.

— Добре, тату, — погодилася Джінні й запитала, безцільно поскубуючи пластир, що прикрашав її лівий зап'ясток, — а ви з мамою ще маєте якусь розмову?

— Так. І ми не хочемо тобі заважати. Ось чому я прошу тебе зачинити двері.

Коли він підводився, у колінах злегка хруснуло. Засунув теку з рукописом під пахву і хотів іти, але Джінні не переставала пильно дивитись на нього, в її погляді відчувалася напруженість.

— У тебе якісь клопоти на роботі, татусю?

Брейдові стало ніяково. Невже вона щось чула?