Серце гарпii

— Але це ж і Дальні Запуп’янки! — захоплено промовляє Ромко, зачиняючи за собою хвіртку. — Гарна хованка. Якби ти не написала, нізащо би не знайшов!

Усміхнувшись поблажливо, Ярка роздивляється свого колегу. Всього на пару років молодший, він виглядає нині цілковитою дитиною — очі так і сяють, немовби в чеканні циркових забав.

— Але люди тут прикольні, — притишивши голос, ділиться враженнями гість. — Доки доїхав, вислухав ціле ток-шоу про віщунів та пророцтва! Що тут у вас, обласний зліт ворожок?

— Щось таке, — відмахується Ярка. — Будеш молоко? Тобто, гм, радше, кислячок? Із грушки?

Ромко невпевнено роззирається.

— Ну… давай.

— Падай тут, — велить Ярка, тицьнувши на ослінчик коло випханого під яблуні кухонного стола. — Зараз винесу.

Кислячок Ромко надпиває лишень, принюхується з підозрою і елегантно відставляє подалі. Капризуля, усміхається до себе Ярка; він виглядає тут екзотично, наче принц на базарі, проте знайомий, рідний його вид та манери однаково тішать око.

— То як? — врешті цікавиться Ярка. — Які новини?

Ромко одразу серйознішає, опускає погляд, ніяково вовтузиться на хиткому ослінчику.

— Та які… — тихо відказує він. — Хіба ти не в курсі?

— Звідки? — з позірною безтурботністю смикає плечима Ярка. — Телефон я лишила вдома, комп’ютер — теж; тобі написала від знайомих. Один-єдиний лист.

Колега присвистує з повагою.

— Значить, знала? Знала, що він шукатиме?

Ярка пхикає.

— Звісно.

Ромко дивиться на неї довго-довго, навіть не кліпаючи. Тоді підхоплюється з місця та починає кружляти між ґанком і садочком — манера, яку він, схоже, перейняв від неї самої. Хіба нігті не гризе, богу дякувати.

Врешті, він спиняється навпроти неї, притулившись до одвірка «лєтньої кухні».

— Та ти собі навіть не уявляєш! — виголошує він, і звучить то, направду, трохи істерично.

— Що саме? — не дочекавшись продовження, сухо питає Ярка.

Ромко хапає склянку і, кривлячись, ковтає кисляку.

— Та… він же цілу сітку розкинув. Примусив нас із Лілею продзвонити всі твої «джерела», відправив Настю за співачкою стежити…

— Ладою Ер?

— Ну. Але вона тепер в клініці, щось там із нервами, тому це нескладно. Тоді, мамі твоїй дзвонив, подружкам…

— А ти, звісно, всіх йому і злив?

— А що було робити? От… Із міліцією, звісно, домовився, ну і, навіть — уяви! — навіть у «Лелітці» знайшов когось, аби стукнули, раптом ти дзвонитимеш… Слухай, я не розумію! Чого він так переймається? Це вже просто ненормально — навіть для нашої дурної контори! Я…

— Ти… — підштовхує його Ярка.

— Я взяв відпустку, і вже не знаю, чи виходити з неї, чи ну його. Бо страшно. Справді. Ярка! — він благально зводить брови. — Що збіса у вас із ним сталося?

Ярка не відповідає якусь мить, стежачи, як, сполохані гостевими хороводами, торують новий маршрут червоні мурахи.

— Не виходь, — врешті тихо говорить вона.

Ромко, хоч як дивно, заспокоюється і знову всідається на ослінчик, закинувши ногу на ногу та похитуючи миском — запозичений у шефа уже маньєризм.

— Кримінал? — спокійно цікавиться він.

Не дивлячись на нього, Ярка киває.

— Це… щодо Артурчика? — тихо питає гість.

Дівчина зітхає.

— Стосовно того — не знаю. Сама не бачила, а доказів у мене ніяких немає.

— Значить, є докази… стосовно чогось іще? — нахилившись до неї, азартно питається Ромко.

— Та так, дрібниці, — смикає плечима Ярка. — Інфа про те, як він дістав свій бізнес від колишньої дружини. Брудна історія.

Ромко підкидає брову.

— Дивно. Він зустрічався з нею того вечора. Може, якраз про те і мова була?

— Може і якраз.

Хлопець всміхається задоволено.

— Ага! Значить, ми все ж таки маємо, чим його притиснути!

— Ми?! — вибухає Ярка, замало не сміючись. — Ти що?! Я для того тільки тебе покликала, аби ти мамі листа відвіз! Вся ця халепа ніяк тебе не обходить!

— Але ж тобі потрібен захист! — затято твердить Ромко. — Хіба не бачиш — це ж справжнісінька облога! Він так просто цього не полишить! І повір, мені не байдуже, що з тобою станеться!

Ярка піднімає зачудований погляд. Це ж треба! У своєму азарті білявий Ромко аж розчервонівся, і то плямами, від шиї і до блідих скронь зі зворушливою родимкою.

— Не журися, сонце, — усміхається вона. — Я не збираюся з ним воювати. Просто передай моїй мамі — добре? — що у мене все гаразд. Ти іще можеш встигнути на зворотну маршрутку.

Ромко відчутно ображається. Цікаво, а на що він сподівався?

— Я думав, ми з тобою… — мимрить він, спинившись коло хвіртки. — Ну, все ж таки не сторонні люди…

Ярка кладе йому долоню на передпліччя.

— Звичайно, ні. Тому я й не хочу тебе підставляти.

Хлопець блимає ніяково, а тоді все ж таки відбуває, заховавши в кишеньку наплічника Ярчиного листа.

Вона не йде за ним, але сідає натомість на звільнене під яблунею місце. Тепер, коли він пішов, Ярці стає направду самотньо, і так шкода себе, що хочеться квилити. Облога… це він правильно сказав. Прикре, задушливе відчуття.

На щастя, зосередитися на тому почутті, як належить, їй не дають. Хвіртка гупає, відкриваючись, і до двору вривається Галя.

— Він приїхав! — з порогу вскач виголошує вона.

— Хто? — супиться Ярка, все іще занурена у власну зажуру.

— Максим! Мій чоловік!

Погляд Галі такий навісний, мовби то не рідний чоловік об’явився, а армада вторгнення з Бетельгейзе.

— Е… — губиться Ярка. — Вітаю? Чи ні? Ти ж хотіла, щоб він навідався?

— Ну так… — зітхає жінка. — Але він же не сам приїхав! З ним якась Никанорова кума, чи що — то винищувач, а не жінка! — і журналістка до того ж! З обласної! Як там її — газета «Юг»!

— І що їй треба? — сторожко цікавиться Ярка, уже здогадуючись утім, про що йдеться.

— Та Ніку ж! Не знаю звідки, але чутка пішла, і в Інтернеті вже є… про неї, тобто про те, як вона Приймака відшукала!

— А, ясно! — підхоплює Ярка. — Репортаж буде робити? Ну так наплети їй що-небудь, велика важниця!

— Та якби ж то — репортаж! — Галя відчайдушно заламує руки. — Вимагає довести, що то не вигадка! Ну тобто, виходить, потрібне… іще одне пророцтво!

На хвильку западає тиша. Ярка супиться, перетравлюючи новини.

— А що… — врешті мовить вона. — Що, коли не буде іще одного? Пророцтва — вони ж не за графіком! Божа воля, те, се…

— Ну так, — мимрить Галя, чомусь ховаючи погляд. — Але гарно би… Все ж таки Максим… Якби він побачив, повірив…

— Хочеш, аби він покликав тебе назад?

Галя не відповідає. Але видно просто напевне, що хоче — аж нетямиться. Любить його, напевне, попри все… Ярка зітхає.

— Не знаєш, Ганичка та Юхим нині вдома? — питається вона.

— Ніби так… — розгублено мовить Галя. — А що?

Ярка підводиться.

— Треба зазирнути. Домовитись про твоє пророцтво.

Галя губиться геть чисто.

— А… у нас іще когось убили?

— Ні, — гірко сміється Ярка. — Але все ще попереду.

Майбутнє значною мірою — категорія контролю, влади над собою, рівно ж як і над іншими. Створити образ майбутнього, пообіцяти його людям, запалити їх баченням перспектив — таке може зробити лише той, хто володіє увагою аудиторії, має владу переконання. Чудовий приклад такої риторики — промова Мартіна Кінга про мрію, в яку він вклав стільки пристрасті і раціонального розрахунку, що просто не міг помилитися. Звісно, мрія Кінга не втілилась аж так відразу, проте поштовх був такий потужний, що зміг змінити ставлення — а отже і поведінку — багатьох. Є, безперечно, і приклади протилежної, руйнівної риторики — тої, приміром, що обіцяла народу створити з них «націю володарів» (про «світле майбутнє» вже не кажучи). Цього майбутнього так і не відбулося, звісно, оскільки прагнення до контролю набуло параноїдальних рис, і ні до чого, окрім моральної деградації, не призвело.

І все ж таки, бачення майбутнього починається з контролю над власним сьогоденням. Як то виглядає на особистому, приватному рівні? Мріючи, ми артикулюємо найпалкіші бажання, проте тільки раціональна оцінка своїх якостей може перетворити мрію на бачення. І тільки розумний розвиток цих якостей може змусити мрію здійснитися.