Серце гарпii

Артурчик зацікавлено гмукає. Негарно, звичайно, підштовхувати людину до шантажу. Однак, що поробиш, коли такий у тої людини профіль?

— Злякався, авжеж, ваш генеральний?

— Він не знає про нашу розмову, — відказує Ярка.

Абонент роздумує. Чути його нерівне дихання, кроки, перегук машин. Ось він, здається, спиняється.

— Значить, це ви боїтеся? Не схоже на вас, Немирович.

— Правильно, не схоже, — холодно відказує Ярка. — Вважайте, що я цілком втратила страх. Певна частка інформації, зважте, повинна буде просочитися.

— То ви… А! — здогадується врешті Артурчик. — Це такий спосіб дістати підвищення?

— Побачимо.

— Ага, — тішиться хлопець. — Тепер ясно. Добре. Підходьте до мене, як не жартуєте. Знаєте, де я живу?

— Звичайно.

— Справді, — сміється той. — Ну добре. Я буду близько десятої.

Поклавши слухавку, Ярка зітхає з полегшенням. Звісно, хто ж нині вірить у щирість? От у ницу інтригу з метою вигризти собі нову посаду — от у це повірять залюбки. В Ярки не було жодного бажання пропихатися далі кар’єрними сходами, та й бажання паскудити конкурентам якось не виникало; але от відволікти того схибленого на помсті Артурчика, перемкнути його на щось інше — оце справді варте спроби! Генеральний напевне сваритиме її за недоречну ініціативу… Ну та що ж, хіба не вчив її сам, що вигода спише всі видатки? От про вигоду вона і клопочеться! Мусить же він зрозуміти!

Втішена отриманою згодою, Ярка вкладається відпочити і несподівано засинає, навіть попри ті кільканадцять порцій кави, що мусила спожити від ранку. Вона спить щось із пару годин, і сни не лякають, як то часто трапляється останнім часом, а лише дратують, неначе лайливі сусіди. Прокидається Ярка легко, немов по доброму спочинку, і це дивує також, як і власний усміх у дзеркалі — дивовижна з’ява і добрий, немовбито, знак.

Вона вбирається просто, у джинси й сорочку (не на роботу ж, дякувати богові!), кидає в кишеню флешку з обіцяними даними та вибирається надвір, де м’яко й неквапно, немов шовковий парашут, опускається на місто теплий літній вечір.

Ярка ніколи не бувала в Артурчика вдома, певна річ, отож нині змушена була роздрукувати карту та виділити час на блуканину Подолом — ніби й неподалік від центру, але трапляються тут цілком відлюдні місцини. Ярку то наразі не лякає — присмерк лише щойно починає густішати, тож заповідається на цілком приємну прогулянку.

Втім, дійшовши майже до пункту свого призначення — вулички, що біжить десь до Набережно-Лугової — вона пригальмовує: в блакитних сутінках зненацька блимає жовтим і багряним, наче від аварійних ліхтарів. Чути негучний, однак настирний гомін, і Ярка, ще не збагнувши, що до чого, зривається на біг. Вийшовши до джерела негаданих світлових ефектів, вона спиняється, притулившись до шкарубкої стіни; серце їй стугонить, неначе галерний барабан, уривається подих — іще не знаючи, вона розуміє, що сталося щось безумовно і незворотно лихе. Ну та звісно — не з доброго ж дива стоять на вулиці аж цілих дві «швидкі» і одна «міліція», а довкіл стовбичить та перемовляється вбраний — хто пристойно, а хто і в хатнє — сусідський люд.

— Що тут сталося? — питається Ярка, щойно їй вдається звести подих.

— Машина чоловіка збила! — з нервовим піднесенням доповідає бабця.

— Ішов собі по вулиці, нікого не чіпав… — долучається жіночка.

— А тут — машина! Водій, напевне, п’яний! — додає дідок.

— Прямо на тротуар виїхав!

— І хлопця об стіну тільки — раз! Онде кров на стіні!

— Он реанімація приїхала… Відкачають!

— Та де… Уже всьо… яке там… Он і лікар стоїть курить…

— А що водій? — цікавиться хтось.

— Та що? Відразу ж і вшився, скотина! Злякався! Хоч би швидку викликав! Бо то Пилипівна подзвонила!

— Падлюка! Стріляти таких!

— Машину хтось бачив? Номери там, чи що?

— Ну да… він же зразу рванув… Та і темно вже…

— А хто він, той хлопець? — насилу змушує себе спитати Ярка, — Тутешній?

— Та Пилипівни пожилець, — інформує жіночка в хатніх капцях. — Артуром, здається, звали. Чемний був, хоч, бувало, вертався поночі. Але щоб таке!

Чогось такого, вона, певне, і чекала… Та мало не скрикує попри те. Затуливши лице руками, Ярка відходить від гурту. Господи! Що ж це… Хто ж це міг?..

Обережно, попід стіночкою, вона проходить повз місце пригоди. Хтозна, чи й справді там видно кров на стіні — Ярці вдається побачити лише темну пляму на хіднику та розбите скло. Лікар і справді не поспішає. Дозвільно перемовляються міліціонери; якась літня жінка, певне, згадана Пилипівна, схлипує, притулившись до відкритих дверцят «реанімації». Не схоже, дійсно, аби Артурчик вижив.

Ярка мимохіть пришвидшує крок, уже за хвильку лишивши позаду закляклу в переживанні останніх новин громадськість. «Велика втрата крові, больовий шок…», «Потерпілий помер на місці…» — спливає в думках давно уже ніби забуте. — «Свідків пригоди не знайдено…».

Чому?! Чому усе найгірше обов’язково повторюється?!

Вона сама незчулась, як вийшла до метро. «Треба швидше… треба швидше попередити, — б’ється безтямне в голові. — Може впасти підозра… Він знає, що робити…».

Звісно, не корпоративна вигода керує нею нині. То Ярка вигадує причини, аби швидше знайти втіху та опору в особі генерального. Адже у ньому звикла бачити не лише начальника, але вчителя — такого, що не лишить на самоті. Нехай навіть і висварить. Нехай.

Шпортаючись, наче сновида, вона сідає до першої-ліпшої таксівки і називає адресу. Лишень з якогось дива за пару кварталів від потрібної. Можливо, прагне пройтися. Так, певно, так.

Франка немає вдома. Звісно, робочий день… Може, досі в офісі, може, де на зустрічі… Можна ж подзвонити! — нарешті згадує Ярка. Вийшовши з парадного надвір, натискає спеціально для шефа відведену клавішу на мобільному… Тиша. Де ж це?..

Аж раптом сліпуче блимають вогні, і Ярка бачить керівничого ягуара, що виринає з-за рогу та рвучко прямує до місця свого нічного спочинку. Франк дуже рідко просить водія возити його додому — хіба після ресторації з вином… Та і стиль його кермування добре вже Ярці знайомий — отож, це точно він! І як на часі! Вона аж підстрибом біжить до машини.

— Пане Франк! — виголошує вона, щойно шеф вибирається з машини. — Даруйте, але!.. Сталася така жахлива річ!.. Треба щось робити!..

Генеральний підкидається з несподіванки.

— Ярка?! Ти як тут опинилась?

— Я… щойно дізналася… хотіла зразу вас попередити… Ви знаєте, з Артуром таке…

— Цить, — роздратовано кидає він.

Ярка завмирає, наче від ляпаса. Одна з його «упирячих» інтонацій, звісно. Хоч звільняйся, хоч кулю в лоба — така в тій манері владна, зневажлива лють.

— Я знаю. Нема чого кричати, — тихше додає Франк.

Здається, він говорить далі, але Ярка вже не чує, приголомшена негаданим видивом: у «ягуара», виявляється, розбита ліва фара. Буквально розтрощена вщент.

— Прийдеш завтра, — сухо кидає генеральний, — як заспокоїшся.

Ярка киває, на мить лише перехопивши його темний, неживий начебто погляд.

— Ви…бачте, — хрипко відказує вона. — Нерви…

— Завтра о восьмій, — лиховісно мовить шеф, проходячи повз неї.

— Так… — відказує Ярка.

Того вечора вона хапкома збирає наплічник і сідає в перший-ліпший потяг, навіть не спитавшись, куди він прямує. За дві доби і кілька пересадок вона опиниться у найдальшому селі, аби знайти там сховок і забитись у найдальший темний кут.

Частина III

Провісниця

Tака ніч найбільш придатна для початку казки про давні часи: сходить над безгомінним селом жовтава повня, плюскають при березі ліниві хвилі, сріблясто буруниться за вітром полин… Лишень бракує мандрівця з кобзою чи закоханих попід вежею, чи бодай би лиховісного цвинтаря за похиленим тином… А втім, цвинтаря якраз не бракує, хоча й ховається він у яблуневому саду опріч дитячого майданчика. Закохані… що ж, є і такі. Ось коло краю села, зарано — чи запізно, коли вже на те, гальмує старенького москвича Микола, — не гадав тут ночувати, але спродав у Станіславі усю торбу в’яленого бичка, посварився з кумом і спересердя вирішив повернутись додому. Зайшовши в дім, проте, швидко з’ясовує, що кохана дружина вкотре не дочекалася, завіявшись деінде, і відтак сідає на ліжку і схлипує, сховавши обличчя в долонях.