У пастцi

На цьому капелюсі була розрахована на туристів стрічка з яскравим і помітним написом: «Я підіймався на Еєрз Рок».

На додачу до цієї мішанини я ніс сумку трансавстралійської авіалінії, яку Сера купила дорогою. Всередині — предмети особистого туалету.

— Ніхто, — сказав Джік задоволено, розкладаючи моє вбрання, — побачивши це все, не здогадається, що ти щойно підвівся з нош.

— Справді, більше схоже на божевільного.

— І справді дуже схоже, — сухо мовила Сера.

Коли я приїхав, вони обоє з сумним виразом сиділи в аеропорту. Тільки кинули на мене оком і втупилися обоє у підлогу, ледве втримуючись як вони мені потім пояснили, від репоту при погляді на це опудало.

Зібравшись із силами, я підійшов до стенда з поштівками й чекав навстоячки, бо, сказати по правді, так усе-таки було зручніше, ніж сидячи. Всі поштівки на стенді були нескінченною низкою зображень масивного приземкуваного оранжевого моноліту з пустелі; Еєрз Рок на світанку, на заході й щоп'ять хвилин у проміжку між сходом і заходом сонця.

Я роздивлявся по черзі стенд і виставлений крам, а тим часом оглянув присутніх у кімнаті. Близько п'ятдесятьом специфічно дібраних потенційних пасажирів. Кілька службовців аеропорту, спокійних і неквапливих. Пара аборигенів із запалими очима і терплячими зчорнілими лицями, що чекала, доки автобус відвезе їх з аеропорту назад до їхніх сновидінь. Кондиціонери давали приємну прохолоду, але рухам усіх присутніх був притаманний ще лінивий ритм, принесений з осоння.

Ні в кого не було загрозливого вигляду.

Оголосили рейс. Зареєстровані пасажири, Джік та Сера, теж підвелися, взяли свій ручний багаж і побрели на передангарний бетонований майданчик.

І тільки тоді я його побачив.

Того чоловіка, що підійшов до мене на балконі, щоб скинути на землю.

Я був спочатку майже переконаний, а потім цілком певний у цім. Він увесь час сидів серед пасажирів, читаючи газету, яку оце тепер згортав. Він стояв не рухаючись і дивився, як Джік і Сера показують біля дверей посадкові талони, а потім проходять до бетонованого, майданчика, його очі простежили за ними до самісінького літака. Коли вони одне за одним піднялись по східцях і зникли з поля зору, чоловік нарешті зрушив з місця і попрямував до мене.

Серце мені стислося до болю. Адже я зовсім не міг бігти.

У нього був той самий вигляд. Точнісінько той самий. Молодий, дужий, рішучий, з координацією рухів, як у кота. І йде до мене.

Джік сказав би: «Боже!»

Він не позирнув на мене. За три ярди від мене підійшов до настінного телефону й почав шукати в кишені монети.

Мої ноги ніби приросли до підлоги. Я був ще переконаний, що він помітить мене, роздивиться уважно, пізнає… і зробить щось таке, про що мені доведеться пошкодувати. Я відчув, як піт тече під пов'язками.

— Завершується посадка на Аделаїду й Мельбурн. Мені доведеться піти, — подумав я. — Доведеться пройти повз нього, щоб дійти до дверей.

Я насилу зрушив з місця: Пішов. Чекаючи з кожним нестерпним кроком, що він покличе мене. Чи ще гірше — нападе зараз.

Нарешті я підійшов до дверей, показав посадковий талон і вийшов на бетонований майданчик.

Не міг не озирнутися. Я бачив його крізь засклені двері: чолов'яга все ще був поглинений розмовою по телефону, а в мій бік і не глянув.

А до літака однаково були неблизько. Помагайбі, — подумав я, — якщо вже найменший переляк здатний настільки мене знесилити.

Розділ одинадцятий

Я сидів біля ілюмінатора у хвостовій частині літака; всю першу половину польоту я так само милувався, як і під час рейсу до Аліс: дивився, як пролітали внизу червоні милі безлюддя цієї древньої землі. Пустеля, а попід нею майже скрізь — вода: багаті на воду озера й численні скелясті басейни. Ця пустеля могла тримати у своїй палючій куряві приспане зерно протягом багатьох років, а тоді раптом, після дощу, розквітати, як садок. Над усім краєм розпросторювалася спека, жорстока й немилосердна, але окремі місцини були просто чудові.

ВАН, — подумав я. Я насолоджувався цим видовищем, але як художника воно мене не зворушило.

За якийсь час я зняв екстравагантного капелюха, поклав його на вільне місце поряд і спробував вмоститися зручніше; при цьому найбільше непокоїло те, що я зовсім не відчував поламаної лопатки, коли відкинувся на спинку сидіння. Неймовірно, подумав я, хіба можна взагалі поламати лопатку? А моя, виявляється, прийняла на себе увесь тягар мого тіла (п'ять футів одинадцять дюймів), яке гепнулося з усієї сили на персть земну.

Ет, добре… Я на хвильку заплющив очі, намагаючись позбутися млості, що переслідувала мене.

Мій вихід зі шпиталю — то був подарунок одного з лікарів, який сказав, що не може втримувати мене, якщо я вирішив піти, але краще б ще день, відпочити.

— Щоб пропустити Кубок? — запротестував я.

— Ви збожеволіли.

— Авжеж… Чи не могли б ви вмовитись таким чином, що коли хтось питатиме про мене по телефону, у шпиталі відповідатимуть «стан задовільний» і «одужує», але ні в якому разі не будуть згадувати, що я пішов?

— Навіщо?

— Я хочу, щоб ті лайдаки, через яких я сюди потрапив, думали, ніби я ще відлежуюсь. Якщо можна, кілька днів. Доки я не від'їду якнайдалі.

— Але вони більше не наважаться.

— Хтозна.

Він стенув плечима.

— Ви хочете сказати, що вас це нервує?

— Нехай буде так.

— Гаразд. У кожному разі, днів зо два. Я нічого такого в цьому не вбачаю, якщо це вас заспокоїть.

— Безперечно, — сказав я вдячно.

— А це що таке? — запитав він, показуючи на розкладені на постелі закупки Джіка.

— Вигадка друга на тему мого вбрання для подорожі.

— Ви жартуєте?

— Він художник, — відказав я, ніби це пояснювало будь-які витівки.

Лікар повернувся за годину з документом для підпису; тут знов з'явилася рятівна кредитна книжка Джіка, що ледве витримала тягар поданого рахунку. Я тим часом повільно, через силу поодягав усе на себе й оце саме почав примірювати капелюха.

— Ви в усьому цьому збираєтесь їхати до аеропорту? — запитав він, не ймучи віри.

— Безперечно.

— А як?

— Думаю, на таксі.

— Дозвольте, краще я вас підвезу, — сказав він, зітхнувши. — Якщо вам стане дуже зле, ми зможемо повернутися.

Він їхав обережно, а губи тремтіли в усмішці.

— Той, хто має мужність з'являтися на людях у такому вигляді, не повинен думати про двох якихось душогубів.

Лікар турботливо висадив мене біля дверей до аеропорту й від'їхав сміючись.

Голос Сери перебив мені спогади.

— Тодде?

Я розплющив очі. Вона пройшла в кінець літака й стояла біля мого сидіння.

— Тобі не погано?

— М-м.

Вона занепокоєно поглянула на мене й пройшла до туалетного відділу літака. Доки вона повернулась, я встиг ще дещо придумати й зупинив її по дорозі назад, плеснувши в долоні.

— Сера… Вас вистежили до аеропорту. З Мельбурнзького аеропорту за вами теж дивитимуться. Скажи Джікові… скажи Джікові взяти таксі, викрити хвіст, позбутися його й повернутися іншим таксі до аеропорту, щоб сісти за кермо найнятої машини. Згода?

— А цей… цей хвіст… на літаку? — На саму цю думку вона занепокоїлася.

— Ні. Він телефонував… з Аліс.

— Гаразд.

Вона пішла наперед до свого місця. Літак приземлився в Аделаїді, люди вийшли, люди сіли, і ми знову знялись у повітря, щоб ще годину летіти до Мельбурна. На півдорозі Джік і собі прийшов у хвіст літака, щоб скористатися туалетом.

Ідучи назад, він теж на хвильку затримався біля мене.

— Ось ключі від машини, — сказав він. — Сідай і чекай на нас. У такому вигляді тобі не можна з'являтись у «Гілтоні», а сам ти ще не зможеш перебратися.

— Зможу.

— Не сперечайся. Я позбудуся будь-якого хвоста і повернусь. Чекай.

Він пішов не озираючись. Я взяв ключі й поклав їх у кишеню джинсів, а тоді почав думати про все приємне, щоб згаяти час.