Коштовний камiнь
Коштовний камiнь читать книгу онлайн
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Усе це дурниці! — Делчо Єнев підняв голову. — Я не такий.
— Так, так! — Зюмбюлев замовк. Але він не міг довго мовчати і, нахилившись, штовхнув Андрія в плече:
— Ти, брат, кажуть, з фантазією. А мені такого й треба. Ану, сядь ближче, я розповім тобі, як моя Тотка принесла мені одного разу живу куріпку.
— А товариш Андрєєв потім розповість тобі, як одного разу наповнив обидві кишені коштовними смарагдами, — підморгнув Делчо.
Андрій поклав цигарку в попільничку, зачинив вікно і повернувся до картографа:
— А потім ти розкажеш, як тебе викинули через вікно на вулицю. Гаразд?
Делчо Єнев зблід і прихилився до спинки дивана.
— Вибач, я пожартував! — промовив він.
Андрій якийсь час постояв мовчки. Обличчя в нього було спокійне, в куточках уст затаїлась сумна посмішка.
— І я пожартував, — сказав він. — Ти даремно злякався.
В купе стало тихо, чути було тільки ритмічний стукіт коліс. За вікном поблискували в клубах паровозного диму іскри і зразу ж зникали в нічній темряві.
— Якщо не хочете розмовляти, я вам запропоную симфонічну музику до-мажор, — заявив Зюмбюлев. — Тільки не гнівайтесь!
Він примостився біля дверей, укрився плащем, і за хвилину з кутка почулось голосне хропіння, — наче кипів великий казан.
Делчо Єнев хоч і любив поглузувати, але був добродушний: розсердивши когось, він одразу ж розкаювався і всіляко намагався задобрити його. Так було і тепер. Збагнувши, що образив свого товариша, зачепив його найболючіше місце, він не міг заспокоїтись і ніби на голках сидів. Йому дуже хотілося заглянути в сусіднє купе, посидіти поруч з лаборанткою, але хіба він міг лишатися спокійним, коли тут, біля нього, похмуро мовчав один з покривджених товаришів.
Підсівши до Андрія, він боязко поклав руку на його плече і лагідно всміхнувся.
— Ти не повинен на мене гніватись, — сказав він. — З цього… Ну, з смарагдів… берила… всі глузують, і це справді смішно. Але найбільше сміються з тої карти, що ти показав, — з фореллю. Ти сам з себе пожартував, а тепер сердишся на нас. Ти неправий.
Андрій мовчав, зосереджено дивлячись на темний чотирикутник вікна, ніби там, у непроглядній темряві, було щось таке, що тільки він бачить і розуміє.
— Завтра ти поглузуєш з мене, — і квит! — закінчив картограф і підвівся, посміхаючись. Він нахилився над дзеркалом, що висіло вище терморегулятора, зачесав волосся, весело махнув рукою і вийшов в коридор.
Павел Папазов провів його поблажливою посмішкою і, опустивши абажур, підсів до Андрія; якийсь час він мовчки дивився на нього і нарешті похитав головою:
— Ех, друже мій дорогий! — зітхнув він. — Навіщо ти таке собі накоїв? Для чого? Чому, скажи на милість? Який біс штовхнув тебе подати Спиридонову цей сміховинний план? З яким почуттям ти зробив це? Що собі думав? Коли б я на власні очі не бачив цього ескіза, то ні за що не повірив би, що ти, саме ти, здатний на таку дурницю! Не повірив би, хоча б увесь світ був проти тебе. Я вважав тебе серйозною людиною, незважаючи на твої фантазії про цей берил. Химери властиві юності, тому я крізь пальці дивився на твої, скажу прямо, смішні й дурні теорії та гіпотези. Хто в молоді роки не мріє, не фантазує, не намагається дістати зірки з неба? Але ж мрії і фантазії — то одне, а такі жарти в серйозних справах з своїми начальниками — то зовсім інше. Та ще, коли ці начальники — шановні люди, як, приміром, інженер Спиридонов. Як тобі отаке спало на думку?
Андрій слухав його, не відриваючи погляду від вікна. Що він міг сказати? Що карта, яку він показав Спиридонову, не справжня, не його?
— Найгірше в усій цій історії це те, що ти комуніст, член партії. Комуніст повинен бути чистим, як кристал. Обман, нахабна брехня — все це несумісне із званням комуніста. А ти що зробив? Ти не подумав, що обманюєш партію, що жартуєш з найсвятішим у нашому житті?
До крові прикусивши нижню губу, Андрій мовчав.
— Як повернемось з експедиції, наша партійна організація буде обговорювати питання про твою поведінку і, будь певен, що ти не минеш покарання. — Він трохи помовчав і вів далі: — Щоб це покарання не було таким суворим, я раджу тобі, як товариш, як людина, що любить тебе, — забудь свої фантазії, перестань говорити про цей берил, що запаморочив твій розум. Сумлінно виконуй свої службові обов'язки, не відхиляйся ні на крок від наміченого маршруту, бо після того, що сталося, я не зможу тебе підтримувати. Ти мене розумієш? Мені Спиридонов дав суворі інструкції, і хоч як мені тяжко, я буду їх дотримувати, запевняю тебе. Якщо ж ти порозумнішаєш і покажеш себе дисциплінованим працівником, обіцяю тобі, від усього серця обіцяю зробити все від мене залежне, щоб з тобою не сталося найгіршого. Запам'ятай це і вір моєму слову — я заступлюсь за тебе!
Андрій продовжував мовчати, дивлячись у вікно в нічну темряву, в якій час від часу виблискували іскри, миготіли далекі вогники, пропливало жовте око одинокого ліхтаря.
Павел Папазов роззувся і поклав ноги на лаву.
— Ну, тепер вже нічого не зарадиш, — сказав він. — Треба думати тільки про одне: як виправдати себе. Все інше — до біса. Добраніч!
— Добраніч! — тихо відповів Андрій.
Отак за кілька годин все пішло шкереберть: ніби якась буря перевернула все його життя. Він почував себе, як людина, що заснула в своєму ліжку, у своїй кімнаті, а ранком прокинулась у чужій хаті, серед незнайомих людей. До вчорашнього дня його вважали хорошим спеціалістом, і хоч Вилю Власев не ставився до нього з особливим довір'ям, всі члени бригади покладали на Андрія великі надії, як на сильного геолога, що внесе велику частку в загальну справу.
А тепер для всіх Андрій — об'єкт Іронії, глузування, всі сміються з нього, ніби з блазня.
На привокзальній площі Марко Маринов багатозначно підморгнув ї весело сказав жінці, показуючи на нього: «Ось глянь на цього товариша! Можеш попросити його, він привезе тобі жменьку смарагдів, і матимеш казково прекрасне намисто!»
Він сказав це так голосно, що Савка, яка проводжала Андрія на вокзал, здригнулась і запитливо на нього глянула.
— Про які це смарагди він каже?
— Та просто жартує, — відповів їй Андрій і обережно відвів убік.
Як можна було вийти з нею на перон? Коли навіть Марко Маринов — людина, не схильна до жартів, — глузує з нього, то чого ж можна чекати від інших, від таких жартівників, як, приміром, Зюмбюлев чи Делчо Єнев?
А Савка спохмурніла. Чому він не хоче вийти з нею на перон? Вона одягла своє найкраще шовкове плаття, приколола гарну венеціанську брошку — сімейну коштовність, яку дозволяла собі носити тільки в урочисті дні.
— Може, я тобі заважаю? — спитала вона сумно. — Чи тобі незручно показатися зі мною перед своїми колегами?
Він щось відповів, навіть не розуміючи гаразд, що каже.
— Ти вчора працював допізна, — сказала Савка. — Коли я засинала, в тебе ще горіло світло.
— Так, я працював довго, — зітхнув Андрій.
Вони помовчали. Потім Савка знов заговорила:
— Знаєш, мені хочеться, щоб ти в цій експедиції добився успіху. Набридло мені, що батько повторює без кінця: хай прославиться, хай відкриє щось велике, а тоді… Ми повинні, нарешті, побратися… Ти знаєш…
— Знаю, — перервав Андрій. Він подав їй руку. — Мені пора.
У нього було таке почуття, нібито все навколо раптом посіріло, набрало буденного вигляду. Савка чекала від нього «великих» діл, хотіла, щоб він сподобався її батькові. Ці великі діла мали одну мету: наближення терміну шлюбу… А колеги? Куди ділось товариське співчуття, про яке так часто йому доводилось чути? Колеги ніби чекали цього скандального випадку ї зраділи можливості поглузувати з нього…
Він зайшов у коридор. Всі пасажири вже були на своїх місцях. В найдальшому кутку, біля тамбура, розмовляли офіцер і висока струнка дівчина з хлоп'ячою зачіскою. Він весь час заглядав їй в очі, а вона вперто уникала його погляду і крутила головою, наче пташка.
Андрій підійшов до найближчого відкритого вікна, обіперся об раму. Вітер зразу ж розкуйовдив йому волосся, і в цьому струмені повітря, що бив йому в обличчя, відчувався аромат поля, сіна, змішаний з неприємним запахом диму.