Два денних рейси

— Справді, збожеволіли! — констатувала Люба й кинулась назустріч тендітній, хоч і схильній уже до повноти жінці. — Дивіться, що виробляє!

— І не збожеволів!.. І не збожеволів!.. — проспівав Сидір Семенович, танцюючи навколо них. — Вгадай, Галочко, що сталося?

— Лист із санаторію? Ігорю краще? — Обличчя в жінки засвітилося надією. — Ну, кажи, не тягни!

— Нема нічого з Євпаторії. — Сидір Семенович сів верхи на стілець, витяг акуратно складений папірець. — Ти знаєш, що це? Автомобіль “Жигулі”!

— Невже виграли? — сплеснула руками Люба. — От везучі!

— Виграв! — ствердив Сидір Семенович. — Навіть не віриться, але факт.

— “Жигулі”! — зраділа Галина Петрівна. — В нас будуть “Жигулі”!

— Не будуть, а є! — переможно засміявся Сидір Семенович, розмахуючи лотерейним квитком.

— І ми поїдемо з тобою до Євпаторії! Добре? — Галина Петрівна аж розчервонілася. — До Ігоря.

— Ну, відразу ж їхати в таку далеку дорогу! — заперечив Сидір Семенович. — Я ще зовсім недосвідчений водій. — Він притягнув до себе дружину, поцілував у лоб. — А ти їдь до Ігоря сама. У тебе ж відпустка, а гроші є. Коли не вистачить — не біда, я премію повинен одержати.

— О, як добре! — заклопоталася Галина Петрівна. — То я завтра й поїду. Серце в мене болить, місця собі не знайду. Раптом там щось скоїлося…

Ігор, син Загорульків, вже третій місяць лікувався в одному із санаторіїв Євпаторії. Одужання йшло повільно, майже без зрушень, і лікарі порекомендували завезти його до Євпаторії: там, мовляв, роблять чудеса.

Галина Петрівна відвезла сина, але й там нічого певного не сказали: хлопчик важкий, та все ж не безнадійний…

Два місяці не бачила вже сина. Два довгих місяці хвилювань, остраху й надій. Тому й зраділа так, почувши пропозицію чоловіка. Забігала, витягаючи з шаф сукні, білизну, панчохи.

— Любочко, — гукнула, — давай зробимо Ігорьочку його улюблене печиво. Розчини, дорогенька, тісто.

Сидір Семенович, як сів верхи на стілець, так і залишився сидіти. Посмішка скривила губи. “Оце так завжди, — подумав. — Тобі щастя в руки, а їй байдуже. Про “Жигулі” вже й забула. Життя!”

Повільно підвівся і вийшов на веранду.

Що ж, зрештою, так краще! Нехай їде, в нього свої турботи. Тільки б не дізналась про його справи. Тоді — кінець. Він добре знає Галину — навіть його, рідного чоловіка, не пожаліє…

Сидір Семенович раптом відчув холодок на потилиці. Так іноді бувало в нього, коли згадував ті роки або думав, що хтось може…

Але ні, про це краще й не думати. І так мало не щоночі бачить страшні сни й прокидається, спітнілий від страху…

Сидір Семенович одружився з Галиною давно. Дівчина, чесно кажучи, не дуже подобалась йому, та іншого виходу не було…

Іван Коцюба відсидів тільки трохи більше половини строку й вийшов по амністії. Судили його за розтрату: після закінчення торговельного інституту був завідуючим промтоварним магазином, підвів брак досвіду, і перший же ревізор викрив Коцюбу. Слава богу, одержав лише п’ять років, а відсидів три. Однак і ці три роки навчили його дечому. Знав, по-перше, що тепер шлях до матеріальних цінностей йому заказаний. Та й взагалі, пика в пір’ячку, і не бачити йому ні гарних посад, ні почестей. До того ж син людини, яку судили за економічну контрреволюцію. Іванів батько, директор великого гастроному, був одним із верховодів одеського чорного бізнесу й одержав по заслугах.

Коцюба реалістично оцінював ситуацію: з такою біографією йому нічого не світить.

Після виходу з колонії Іван мешкав у Первомайську в старенької бабусі, перебивався випадковими заробітками. Правда, мав і загашник: десять тисяч старими грішми — все, що залишилось від колишніх благ.

І тут Коцюбі пофортунило: загинув його сусіда, тракторист Сидір Семенович Загорулько. їхав на мотоциклі й розбився. Був Сидір майже одного року з Іваном, мешкав з тіткою навпроти Коцюби, кілька разів вони сиділи в пивній, балакали, й Іван досконально знав Сидорову біографію. Та й яка біографія? Все як на долоні. Народився в Первомайську, батьки загинули під час війни, лишилася одна тітка, котра його й виростила. Закінчив восьмирічку, відслужив у армії, вивчився на тракториста.

Дізнавшись про аварію, Коцюба не втрачав даремно часу. Завітав’ до Сидорової тітки й без зайвих слів виклав свою справу: він їй десять тисяч, вона йому — племінникові документи: паспорт, військовий квиток і метрику.

Тітка вагалася недовго. Жила біднувато, Сидір тільки почав заробляти, і ось тобі… Безглуздий випадок, налетів на вантажну машину. Зрештою, Іван повернувся додому з новими документами. Лишилося тільки переклеїти фотографії. Цю справу йому залагодив один друг по колонії, який відсидів десять років і тепер мешкав в Одесі. Документи вийшли майже “чисті” — з ними новоспечений Загорулько і з’явився в Станіславі.

В обкомі комсомолу познайомився з дівчиною. Зовні нічого, місцева, на околиці міста батько мав будинок, мата померла, батько старий і хворий. Все це влаштовувало, та Галина занадто вже ідейна — тільки й розмов про бюро, збори, прийом до комсомолу, змагання…

Махнув рукою: ще молода, зелена, потім обітреться, життя й не таких ламало. Провів додому… Перший поцілунок під бузковим кущем, а через місяць відгуляли весілля.

Галина допомогла Сидорові влаштуватись на велику оптову базу. Тоді ж вступив на заочне відділення торговельного технікуму. Вчитись — нема чого, але хто знає, що це для тебе давно розлущені горішки, бо ж колись диплом вже лежав у кишені.

Начальство цінувало Сидора Семеновича. Та він і справді був хороший працівник — знав, коли й куди відправити товари, що подобається покупцеві, як зробити, щоб не було затоварювання. Водночас із одержанням диплома Загорулька призначили заступником директора бази. Л через два роки він зайняв місце в директорському кабінеті. Правда, кабінет був зовсім непутящий — так, невеличка кімнатка з обшарпаними меблями, проте хто-хто, а Сидір Семенович знав його справжню ціну.

База мала добру репутацію: план перевиконувався й навіть найсуворіші ревізори відзначали лише дрібні фінансові порушення. А в кого нема цих порушень? І Сидір Семенович систематично одержував премії, вдаючи, що дуже радіє зайвій сотні. Хто ж знав, що вдвічі більшу суму він часом витрачав за один вечір у ресторані?

Сидір Семенович робив “справи” двічі—тричі на рік. Особливо полюбляв сезон заготівлі фруктів. Заготівельники в тебе в ногах валяються, а тобі це — до одного місця.

Є двоє “своїх” людей: вистачить. За кожний вагон яблук нібито першого сорту — в кишені не одна сотня карбованців. Десять — п’ятнадцять вагонів — і все. Не треба бути зажерливим, є ще й інші зиски. Тридцять — сорок тисяч на рік, іноді трохи менше — і все тишком-нишком… Сидір Семенович не заривався.

Одне лише тривожило його — Галина. В інших дружини як дружини, а ця як була дурепою, так і залишилась. Давно ще подарував їй золотого годинника, так вирахувала, що не міг із своєї зарплати, — довелося брехати, що позичив у товариша. І таке на кожному кроці. Рахує копійки, в старих туфлях ходить, костюм перелицьовує, зате ж — чесна!

Не раз важкою злістю наливався Сидір Семенович, не раз думав — крапка, треба кінчати, але стримував син. Він ріс як дві краплі води схожий на нього, такий же чорний, з орлиним носом і випнутою нижньою щелепою. Сидір Семенович, який ніколи нікого не любив, прив’язався до цієї маленької істоти, що нагадувала йому власне дитинство. Він з тугою згадував ті роки — були й дорогі іграшки, й чудові костюми, й прогулянки по морю, й розкішні кримські дачі. Раптом усе зникло. Ех, батько, батько! Схибив, зарвався, а в їхніх справах треба розраховувати на сто кроків Уперед,

Заради Ігоря Сидір Семенович залишався в сім’ї. Коли ж хлопчина захворів, наробив навіть дурниць. Забувши, з ким має справу, приніс додому тисячу карбованців, кинув Галині.

— Бери, лети в Москву. Скільки б не коштувало, вилікуй. Гроші ще будуть. Кращих професорів купи.

— Звідки взяв гроші? — запитала злякано.