Привид

Зібравши всі відбитки на липкій стрічці, Харрі порівняв їх. Одна й та сама особа тримала шприц і пістолет. Харрі перевірив стіни та підлогу біля матраців, але знайшов вельми мало відбитків, і жоден з них не співпадав з відбитками на пістолеті.

Він розкрив свою брезентову валізу та її внутрішню кишеню, дістав вміст і поклав на кухонний стіл. Увімкнув світлодіод.

Поглянув на годинника. До вильоту — одинадцять годин. Ціла купа часу в його розпорядженні.

Була друга година, і Ганс Крістіан, увійшовши до ресторану «Шрьодер», мав химерний вигляд людини, яка була тут явно не в своїй тарілці.

Харрі сидів у кутку біля вікна за своїм улюбленим сто­ликом.

Ганс Крістіан сів поруч.

— Добрий? — спитав він, кивнувши на горнятко кави біля Харрі.

Харрі похитав головою.

— Дякую, що прийшов.

— Нема за що. Субота — вихідний день. Вихідний, і нема чим зайнятися. Що сталося?

— Олег може повернутися додому.

Обличчя адвоката просіяло.

— Це означає, що...

— ...що ті, хто міг становити для нього загрозу, зникли.

— Зникли?

— Так. А він далеко?

— Двадцять хвилин їзди від міста. У Ніттедалі. Що ти маєш на увазі, говорячи «зникли»?

Харрі підняв горнятко з кавою.

— А ти впевнений, що тобі це треба знати, Гансе Крістіане?

Правник окинув Харрі уважним поглядом.

— Це також означає, що ти й справу розкрив?

Харрі не відповів.

Ганс Крістіан подався вперед.

— Ти що, знаєш, хто вбив Густо?

— Угу.

— А як ти про це дізнався?

— Кілька ідентичних відбитків пальців.

— І хто ж?..

— Неважливо. Але я сьогодні їду, тому хотілося б попрощатися з Олегом.

Ганс Крістіан посміхнувся. То була зболена посмішка, та все одно посмішка.

— Ти хотів сказати: «Ми з Ракель сьогодні їдемо»?

Харрі покрутив свою чашку кави.

— Значить, вона сказала тобі?

— Ми разом пообідали. Я погодився потурбуватися про Олега кілька днів. Наскільки я розумію, з Гонконга приїдуть якісь чоловіки, щоби його забрати. Хтось із твоїх людей. Але я, напевне, щось не второпав, бо чомусь гадав, що ти вже в Банг­коку.

— Мені довелося затриматися. Я хочу про дещо тебе по­прохати...

— Вона сказала більше. Сказала, що ти зробив їй пропозицію.

— Що?

— Ну, в твоєму стилі, ясна річ.

— І що ж...

— І вона сказала, що подумає.

Харрі підняв руку. Далі він слухати не хотів.

— Висновком її роздумів стало «ні», Харрі.

Харрі полегшено зітхнув.

— От і добре.

— А потім Ракель кинула керуватися думками, а натомість почала керуватися почуттями. За її ж словами.

— Гансе Крістіане...

— І зробила остаточний висновок: «так».

— Ось послухай, Гансе Крістіане.

— Ти що, не почув? Вона хоче вийти за тебе заміж! Ну й по­щас­тило ж тобі, бовдуре! — Обличчя Ганса Крістіана наче радістю сіяло, але Харрі знав, що то палає відчай. — Сказала, що хо­че бути з тобою до скону. — Його кадик скакав угору-вниз, а голос перемежовувався від фальцету до хрипоти. — Сказала, що жити з тобою буде страшенно важко, що це — майже ката­строфа. Що в кращому випадку це буде життя так собі, середньої паршивості. Але водночас це буде фантастичне життя.

Харрі знав, що Ганс Крістіан цитує її слово в слово. Знав, чому він це робить. Тому, що кожне слово було випалене в його серці.

— Ти сильно її кохаєш? — спитав Харрі.

— Я...

— Чи кохаєш ти її достатньо сильно, щоби піклуватися про неї та Олега всю решту її життя?

— Що?

— Відповідай.

— Так, звісно, але...

— Присягнися.

— Харрі.

— Присягнися, кажу тобі.

— Я... Я присягаюся. Але це нічого не змінює.

Харрі скептично посміхнувся.

— Маєш рацію. Ніщо не міняється. І ніщо не може змінитися. Ніколи. Ріка тече тим самим руслом, чорт забирай.

— Це не має сенсу. Я не розумію, до чого ти хилиш.

— Зрозумієш, — відказав Харрі. — І вона зрозуміє.

— Але ж... Ви кохаєте одне одного. Вона так і сказала. Ти — її кохання на все життя, Харрі.

— А вона — моє кохання на все життя. Завжди була. І завжди буде.

Ганс Крістіан поглянув на Харрі із сумішшю спантеличення і чогось, що віддалено нагадувало симпатію.

— Однак ти не хочеш бути з нею?

— Мені її ніхто не замінить. Але я не певен, що залишуся тут надовго. Якщо не залишуся, то ти вже мені пообіцяв потурбуватися про неї.

Ганс Крістіан пирхнув.

— Тобі не здається, що ти висловлюєшся дещо мелодраматично, Харрі? Я навіть не знаю, чи захоче вона бути зі мною.

— Переконай її. — Біль у шиї дедалі більше заважав йому дихати. — Обіцяєш?

Ганс Крістіан кивнув і сказав:

— Обіцяю.

Харрі завагався. А потім простягнув руку.

Вони обмінялися рукостисканням.

— Ти — добрий чоловік, Гансе Крістіане. Я зберіг тебе під літерою «Г». — Харрі підняв свій мобільний. — Замість Гальворсена.

— Хто це?

— Та один колишній колега, з яким, сподіваюся, ми ще зу­стрінемося. А зараз я маю йти.

— Що ти збираєшся робити?

— Піду зустрінуся з убивцею Густо.

У кінцевому підсумку це було, попри все, вельми просте рішення.

Я сидів на брудному матраці, дзвонячи по телефону, і серце моє стрибало, як навіжене. Я сподівався, що він відповість на дзвінок, але водночас сподівався, що не відповість. Я вже хотів був кинути телефонувати, як він відповів, і я почув голос свого прийомного брата, голос чіткий, але немов позбавлений життя:

— Штайн слухає.

Час від часу мені вже спадало на думку — яким же доречним є це ім’я. Штайн. Камінь. Непроникна поверхня, тверде наче криця осердя. Байдужий, похмурий, важкий. Але навіть камені мають власну слабку точку, місце, в яке варто легенько цюкнути молоточком, і вони розсипаються на друзки. У випадку зі Штайном зробити це було надзвичайно легко.

Я прокашлявся.

— Це — Густо. Я знаю, де зараз Ірен.

Я відчув легкий подих. Штайн завжди мав легкий подих.

Він міг безперервно бігати годинами, йому майже не треба було кисню. Хлібом не годуй, а побігати дай.

— Де?

— В тім-то й річ, — відповів я. — Я знаю де, але тобі доведеться заплатити мені, щоби дізнатися.

— Чому?

— Бо мені треба.

Я відчув хвилю жару. Ні, не жару, а холоду. Я фізично відчував його ненависть. Почув, як він ковтнув слину.

— Скі...

— П’ять тисяч.

— Добре.

— Десять.

— Ти щойно сказав п’ять.

От сука.

— Але вони потрібні мені терміново, — додав я, хоча знав, що він уже збирається.

— Гаразд. Ти де?

— Гаусманнс-гате, 92. Замок на дверях зламаний. Другий поверх.

— Я вже йду. А ти нікуди не йди.

Кудись піти? А куди мені йти? Я взяв з попільниці у вітальні кілька бичків, підкурив і всівся на кухні посеред оглушливої полуденної тиші. От зараза, тут так жарко. Щось зашерехтіло. Я прослідкував, звідки йде шум. Знову пацюк біжить під стіною. Він вибрався з-за плити. Там у нього схованка.

Я підкурив бичок номер два.

А потім аж підскочив.

Та плита, мабуть, цілу тонну важила, не менше, але невдовзі я виявив, що ззаду вона має двоє коліщат.

Пацюча нора здалася мені більшою, ніж зазвичай.

Олеже, Олеже, мій любий друже! Ти розумний, згоден. Але цієї хитрощі ти навчився у мене.

Я став навколішки. Щойно я взявся орудувати дротом, як уже відчув кайф. Мої пальці тремтіли так, що мені захотілося їх повідкушувати. Я відчув, що вже намацав її, але потім втратив. То мав бути віолін. Мав бути!

Нарешті мені вдалося вхопитися за краєчок. Я відчув, що то — велика торбина. Витягнув її крізь отвір. Велика й важка матерчата торба. Я розкрив її. Тут має бути віолін, мусить бути!

Гумова трубка, ложка і шприц. Три маленьких прозорих пакетики. Білий порошок усередині, поцяткований коричневими крупинками. Серце моє співало. Я возз’єднався зі своїм єдиним другом та коханцем, на якого я завжди міг покластися, знаючи, що він ніколи мене не підведе.