Привид

— «Як ти прокинешся уранці і себе відчуєш старим»...

— Гм. Ні, не воно.

— «Summerteeth».

— Ні, давай наступне.

— «В майбутньому столітті».

— Стоп!

Ракель зупинилася.

Харрі засміявся.

— Що тут смішного? — спитала Ракель.

— Хор у «Summerteeth». Він співає таке: «...Це лиш сон, і він завжди той самий...»

— Звучить якось непереконливо, Харрі. Не вражає.

— Ні, вражає! Я хочу сказати, що в оригіналі це звучить вражаюче. Настільки класно, що я навіть декілька разів Олегу ставив. А йому почулося: «Це лиш сон, який бачить Гонсалес...» — Харрі знову розсміявся. І почав наспівувати: — «Це лиш сон, який бачить Гонсалес...»

— Харрі, припини, будь ласка...

— Гаразд. Чи не увімкнеш ти комп’ютер Олега, щоби знайти мені дещо в Інтернеті?

— Що саме?

— Погугли групу «Wilco» і знайди їхню веб-сторінку. Подивися, чи мали вони якісь концерти в Осло цього року. А якщо мали, то де конкретно.

— Мали. Один, — сказала вона трохи згодом. І сказала де.

— Дякую, — відповів Харрі.

— Знову в тебе отой голос прорізався.

— Який голос?

— Збуджений хлопчачий голос.

Наче ворожа армада, о четвертій на Осло та фіорд накотилися зловісні сталево-сірі хмари. Харрі звернув до Фрогнер-парку і зупинився на Торвальд Еріксенс Вей. Тричі — безуспішно — набравши телефон Бельмана, він зателефонував до управління поліції, і йому сказали, що Бельман поїхав з роботи рано, щоби потренуватися зі своїм сином у Тенісному клубі Осло.

Харрі окинув поглядом хмари. А потім увійшов і окинув поглядом комплекс Тенісного клубу Осло.

Прекрасна клубна роздягальня, ґрунтові корти, корти з твер­дим покриттям і навіть центральний корт з трибунами. Однак використовувалися лише два корти з дванадцяти. Бо в Норвегії, в основному, грали у футбол та бігали на лижах. А якщо хтось заявляв, що грає в теніс, то це викликало плітки та підозрілі погляди.

Харрі знайшов Бельмана на ґрунтовому корті. Він витягував з кошика м’ячики і легенько бив їх хлопцеві, який, мабуть, відпрацьовував перехресні удари закритою ракеткою; втім, важко було сказати, що він відпрацьовував, бо м’ячі стрибали по всьому корту.

Харрі увійшов крізь хвіртку на корт і став позаду Бельмана.

— Схоже, йому важко, але він старається, — мовив Харрі, виймаючи пачку цигарок.

— Привіт, Харрі, — сказав Бельман, не зупиняючись і не зводячи очей з хлопця. — Він прогресує.

— Ви чимось схожі. Це не...

— Так, він — мій син. Філіп. Йому десять.

— Час летить. Талановитий малий?

— Він трохи має від батька, але я маю мотивацію і віру, а його увесь час треба підганяти.

— Зараз на таке дивляться косо. Є навіть закон про насильство над дітьми.

— Ми хочемо, щоби нашим дітям було якнайкраще, Харрі, але, надмірно піклуючись про них, робимо їм погану послугу. Воруши ногами, Філіпе!

— Ти перевірив отого Мартіна Прана?

— Прана?

— Горбуна з Радієвого шпиталю.

— А, дійсно — внутрішній інстинкт. Так і ні. Тобто так, я перевірив його. І ні — ми на нього нічого не маємо. Абсолютно нічого.

— Гм. У мене тут виникла думка попросити тебе ще про дещо.

— Неправильно! Що ти робиш, Філіпе?!

— Ордер на ексгумацію Густо Ганссена, щоби відправити на аналіз кров, що була у нього під нігтями.

Бельман, нарешті, одвів погляд від свого сина, щоби по­глянути, чи Харрі, бува, не жартує.

— Існує досить правдоподібне зізнання, Харрі. Можу сказати з великою мірою впевненості, що ордер на ексгумацію не видадуть.

— Густо дійсно мав під нігтями кров. Але її зразок зник, так і не потрапивши до лабораторії для аналізу.

— Таке трапляється.

— Дуже рідко.

— І чия ж то кров, на твою думку?

— Не знаю.

— Ти — не знаєш?

— Ні. Але якщо той зразок знищили, то це означає, що результат аналізу міг створити для декого дуже небезпечну ситуацію.

— Наприклад, для отого торговця наркотиками, який зі­знався у вбивстві. Для Адідаса.

— Його справжнє ім’я — Кріс Редді.

— Мені здавалося, що після звільнення Олега Фауке тебе ця справа не цікавитиме.

— А мені здається, що твоєму синові слід тримати ракетку обома руками під час удару зліва.

— Ти в тенісі хоч трохи розбираєшся?

— Та трохи по телевізору дивився.

— Річ у тім, що коли виконувати удар зліва однією рукою, то це сприяє загартуванню характеру.

— Я навіть не впевнений, що та кров під пальцями Густо має стосунок до його вбивства. Може, хтось просто боїться, що його асоціюватимуть із ним?

— Хто, наприклад?

— Ну, може, Дубай. До того ж, я не вірю, що Густо убив Адідас.

— Чому?

— А хіба стане тертий і цинічний торговець наркотиками ні з того ні з сього зізнаватися у вбивстві?

— Я розумію твою думку, — сказав Бельман. — Але зізнання є зізнання. До того ж, правдоподібне й детальне.

— Ага. Це просто звичайнісіньке нарковбивство, — продовжив Харрі, ухиляючись від випадкового м’яча. — І тобі нецікаво ним займатися, бо маєш купу нерозслідуваних справ.

Бельман зітхнув.

— Усе лишилося так, як і було завжди, Харрі. Наші обмежені ресурси і без того задіяні на всі сто відсотків, тому ми не маємо змоги ставити на перше місце справи, які були розслідувані і вже мають якесь пояснення.

— Якесь пояснення? А чому не конкретне?

— Начальник має право на обтічні формулювання.

— Гаразд, дозволь мені запропонувати тобі розв’язання двох справ. В обмін на допомогу в знаходженні будинку.

Бельман різко кинув бити м’ячики.

— Що?

— Убивство на Альнабрю. Байкер на ім’я Туту. Як повідомив мені один інформатор, Туту просвердлили дрилем го­лову.

— І той інформатор готовий виступити з показаннями в суді?

— Можливо.

— А друга справа?

— Таємний агент, якого викинуло на берег біля Оперного театру. Той самий інформатор стверджує, що бачив його мерт­вим на підлозі в підвалі Дубая.

Бельман примружив одне око. Пігментні плями спалахнули рум’янцем, і Харрі чомусь подумалося про тигра.

— Татку!

— Сходи в роздягальню й набери там пляшку води, Філіпе.

— Роздягальня замкнена, татку!

— А який там код?

— Рік народження короля, але я не можу пригадати...

— А ти пригадай і піди попий води, Філіпе, вгамуй спрагу.

Хлопець, похнюплено опустивши руки, поплентався крізь хвіртку.

— Що ти хочеш, Харрі?

— Я хочу, щоби група прочесала район довкола Фредерікепляссен, біля університету в радіусі одного кілометра. І мені потрібен список усіх індивідуальних будинків, які підпадають під оцей опис. — І з цими словами Харрі передав Бельману аркуш паперу.

— А що трапилося на Фредерікепляссен?

— Нічого, просто концерт відбувся.

Збагнувши, що більше йому нічого не скажуть, Бельман поглянув на аркуш і вголос прочитав:

— «Старий дерев’яний будинок з довгою під’їзною алеєю з дранки, листяними деревами та парадними дверима без ґанку». Схоже на опис половини будинків у Бліндерні. А що ти хочеш там знайти?

Харрі прикурив цигарку.

— Щуряче гніздо. Орлину нору.

— А якщо ми його знайдемо, то що тоді?

— Тобі та твоїм працівникам знадобиться ордер на обшук, щоби мати змогу щось зробити, а звичайна цивільна людина — наприклад, я — одного осіннього вечора випадково там заблукає і буде змушена сховатися від негоди в сусідньому бу­динку.

— Добре, подивлюся, чим зможу допомогти. Але спершу поясни мені, чому тобі так кортить спіймати того Дубая?

Харрі знизав плечима.

— Може, професійна деформація особистості. Зроби список будинків і надішли його за адресою електронної пошти в низу аркуша. А тоді подивимося, чим я зможу тобі допо­могти.

Коли Харрі йшов з корту, він побачив Філіпа, який повертався без води, а йдучи до авто, почув удар м’ячика об ракетку і тиху лайку.

В армаді хмар загуркотіли далекі гармати, і коли Харрі сідав у авто, стало темно, як уночі. Увімкнувши двигун, він зателефонував Гансу Крістіану.