Привид

— Колись ви жили у жовтому будинку біля гравійної дороги. А я виріс у червоному будинку на вершечку пагорба. Ви пам’ятаєте родину Нібаків?

— Так, — збрехав Харрі, ще раз продемонструвавши самому собі, як погано він пам’ятав своє дитинство.

— А ви й досі маєте той будинок?

Харрі схрестив ноги. І відповів, знаючи, що йому не уникнути розмови, допоки не прийде отой Мартін:

— Мій батько помер кілька років тому. Продаж будинку дещо затягнувся, але...

— Привиди...

— Перепрошую?

— Важливо вигнати привидів до того, як продавати будинок, чи не так? Моя мати померла минулого року, але будинок і досі порожній. Ви одружені? Маєте дітей?

Харрі похитав головою. І буцнув м’яч на протилежну половину поля.

— А ви, я бачу, одружений.

— А звідки ви знаєте?

— Перстень. — Харрі кивнув на руку свого співбесідника. — Колись і в мене такий був.

Нібак підняв руку з перснем і посміхнувся.

— Колись був? Ви — розлучений?

Харрі подумки матюкнувся. І на біса ото люди базікають? Розлучений? Та яка в біса різниця?! Звісно, він розлучений. Розлучений з тією, кого кохав. З тими, кого кохав. Харрі прокашлявся.

— Нарешті, — сказав Нібак.

Харрі обернувся. З порога на нього примружено дивився сутулий індивід у блакитному халаті. Довгий чорний чуб на блідому, майже крейдяному обличчі. Глибоко посаджені очі. Харрі навіть не почув, як цей тип підійшов.

— Знайомтеся, це — Мартін Пран, один з наших найкращих науковців, — сказав Нібак.

«Більше схожий на горбуна з Нотр-Дам», — подумав Харрі.

— Ну як, Мартіне? — спитав Нібак.

— Те, що ви називаєте віоліном, це насправді не героїн, а наркотик, подібний до леворфанолу.

Харрі занотував назву.

— А леворфанол — це...

— ...це високоактивний опіоїд, — втрутився Нібак. — Надзвичайно сильний болезаспокійливий препарат. Від шести до восьми разів сильніший за морфін. І втричі потужніший за героїн.

— Справді?

— Справді, — підтвердив Нібак. — І діє він удвічі довше за морфін. Від восьми до дванадцяти годин. І якщо прийняти лише три міліграми леворфанолу, то можна говорити про повну анестезію. Половина цієї дози вводиться ін’єкційно.

— Гм. Схоже, цей препарат досить небезпечний.

— Не такий небезпечний, як може здатися попервах. Помірні дози чистих опіоїдів типу морфіну не руйнують організм. Руйнує його, головним чином, залежність.

— Вірно. Наркомани-героїнщики мруть як мухи.

— Так, але, в основному, через дві обставини. По-перше, героїн змішується з іншими речовинами, які перетворюють його на справжню отруту. Якщо, наприклад, змішати героїн з кокаїном і...

— Спідболом, — додав Харрі. — Відомо, що Джон Белуші...

— Най спочиває він у мирі. Другою поширеною причиною смертності є те, що героїн пригнічує респірацію. Якщо людина приймає надто велику дозу героїну, то вона просто припиняє дихати. А оскільки рівень чутливості до наркотику підвищується, наркоман кожного разу приймає дедалі більші дози. Але що цікаво стосовно леворфанолу, це те, що він, у порівнянні з героїном, значно менше пригнічує респірацію. Чи не так, Мартіне?

Горбун кивнув, не піднімаючи очей.

— Гм, — задумливо мугикнув Харрі, дивлячись на Прана. — Сильніший за героїн, ефект триває довше і значно менша можливість померти від передозування. Схоже на заповітну мрію наркоманів.

— Залежність, — промимрив Горбун. — І ціна.

— Перепрошую?

— Ми бачимо це по наших пацієнтах, — зітхнув Нібак. — Вони стають залежними майже миттєво. Ось так. — І він для підсилення своєї думки клацнув пальцями. — Але коли йдеться про ракових хворих, то залежність не є проблемою. Ми змінюємо тип знеболювального і підвищуємо його дозу згідно з графіком. Тут мета полягає в усуненні болю, а не в усуненні його причини. А виробництво чи імпорт леворфанолу обходяться недешево. Саме тому ми, мабуть, і не бачимо його на вулицях.

— На вулицях продається не леворфанол.

Харрі і Нібак одночасно повернули свої голови до Мартіна Прана.

— То — його модифікація. — Пран підняв голову. І Харрі здалося, що він помітив, як засвітилися його очі, немов у них увімкнулося світло.

— А яким чином він модифікований?

— Для того, щоб це дізнатися, знадобиться час, але здається, що одну з молекул хлору замінили молекулою фтору. І таким чином знизили собівартість виробництва.

— Господи, — сказав Нібак. — Це те саме, що зробив Дресер?

— Можливо, — відповів Пран з ледь помітною посмішкою.

— Сили небесні! — вигукнув Нібак, з ентузіазмом почухавши потилицю. — Тоді йдеться про витвір генія. Або короткочасний і випадковий успіх.

— Боюся, що я не зовсім у темі, хлопці, — зауважив Харрі.

— Ой, вибачте, — сказав Нібак. — Йдеться про Гайнріха Дресера. Того, що винайшов 1897 року аспірин. Опісля він працював над модифікацією діацетилморфіну. Не треба робити багато — молекула тут, молекула там, і — гоп! Маємо препарат, який діє на інші рецептори людського тіла. Одинадцять днів по тому Дресер винайшов новий лікарський препарат. Аж до 1913 року його продавали як засіб від кашлю.

— І як же називався той препарат?

— Його назва мала містити каламбур з натяком на хоробру жінку.

— Тобто «героїн». Майже «героїня», — зазначив Харрі.

— Саме так.

— А як же стосовно глазурі? — поцікавився Харрі, поглянувши на Прана.

— Це — не глазур, а оболонка, — поправив його Горбун. — А чому вас це цікавить? — Він стояв обличчям до Харрі, але погляд його був спрямований кудись у стіну. «Наче тварина, яка гарячково шукає шлях втечі», — подумав Харрі. Або стадна тварина, що не бажає стикатися з ієрархічним викликом істоти, яка дивиться йому прямо у вічі. Чи просто людина із соціальними амбіціями, трохи вищими за середні. Але було в Прані ще щось, що привернуло увагу Харрі, щось у тому, як він стояв, у його сутулій поставі.

— Річ у тім, — мовив Харрі, — що криміналісти стверджують, що оті коричневі крупинки у віоліні насправді є тонко подрібненою оболонкою певної пігулки. І ця оболонка є аналогічною тій, яку ви використовуєте для покриття пігулок метадону, що виробляються тут, у Радієвому шпиталі.

— Ну і що? — виклично спитав Пран.

— Чи можна припустити, що віолін виробляє тут, у Норвегії, якийсь індивід, що має доступ до ваших метадонових пігулок?

Стіг Нібак та Мартін Пран обмінялися поглядами.

— Зараз ми постачаємо пігулки метадону і до інших шпиталів, тому певна обмежена кількість людей дійсно мають до них доступ, — сказав Нібак. — Але віолін — це хімія високого рівня. — Лопочучи губами, він видихнув повітря. — Що скажеш, Пране? Чи маємо ми, згідно з даними норвезьких наукових кіл, необхідні кадри й ресурси, щоби самостійно розробити таку речовину?

Пран похитав головою.

— А якщо це сталося випадково? — спитав Харрі.

Пран знизав плечима.

— Тоді з таким же успіхом можна припустити, що Брамс чисто випадково написав свій «Німецький реквієм».

У кімнаті запала тиша. Здавалося, навіть Нібак не міг нічого додати.

— Ну, гаразд, — сказав Харрі, підводячись.

— Сподіваюся, що ми хоч трохи стали в пригоді, — сказав Нібак, простягаючи Харрі руку через стіл. — Передавайте привіт Треско. Мабуть, він і досі працює в «Хафслунд Енерджі» на нічних змінах, тримаючи руку на рубильнику, через який у місто подається електричний струм?

— Щось у такому дусі.

— А йому що, денне світло не до вподоби?

— Йому не до вподоби, коли набридають.

Нібак про всяк випадок посміхнувся.

Виходячи, Харрі двічі зупинявся. Один раз — щоби понишпорити в темній лабораторії, де вже скінчили роботу і вимкнули світло. А вдруге — біля дверей, на яких красувалася табличка: «Мартін Пран». Під дверима виднілося світло. Харрі обережно натиснув на ручку. Замкнено.

Перше, що зробив Харрі, сідаючи до орендованого авто, — це перевірив свій мобільний. Побачив один пропущений дзвінок від Беати Льон, але від Ізабель Скоєн і досі нічого не було. Біля стадіону «Уллевол» Харрі збагнув, що погано розрахував у часі свою мандрівку за місто. Представники нації з найкоротшим у світі робочим днем уже поверталися додому. Щоби добратися до Каріхаугена, він витратив п’ятдесят хвилин.