-->

Привид

На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Привид, Несбьо Ю-- . Жанр: Полицейские детективы / Маньяки. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bazaknig.info.
Привид
Название: Привид
Автор: Несбьо Ю
Дата добавления: 16 январь 2020
Количество просмотров: 352
Читать онлайн

Привид читать книгу онлайн

Привид - читать бесплатно онлайн , автор Несбьо Ю

Норвежець Ю Несбьо (нар. 1960 р.) у себе на батьківщині спочатку став відомим як економічний оглядач (він закінчив Норвезьку школу економіки), потім як рок-музикант і композитор популярної групи «Di Derre», а наприкінці 90-х ще і як письменник, автор серії романів про поліцейського Харрі Холе. Перший із романів серії — «Нетопир» (1997) — був визнаний кращим детективом Скандинавії, удостоївся у критиків звання «миттєвого бестселера» й приніс автору престижну премію «Срібний ключ». У видавництві «Фоліо» вийшли друком романи Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка» та «Безтурботний».

Колишній поліцейський Харрі Холе після кількох років знову повертається до Осло, щоб розслідувати справу, в якій сина його коханої жінки Олега звинувачують у вбивстві. Невидимий бік Осло, розмаїття наркотиків, наркодилери, боротьба за ринок збуту... Хто за цим усім стоїть? Харрі навіть уявити не міг, до чого призведе його розслідування...

Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала

1 ... 28 29 30 31 32 33 34 35 36 ... 104 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:

Я зробив їм ділову пропозицію і пояснив арифметику.

Вони перезирнулися. І не виявили того ентузіазму, на який я розраховував.

— Але ж Дубай... — невпевнено промимрив Олег.

Я їм збрехав і сказав, що ми нічим не ризикуємо, якщо не будемо дурити дідка. По-перше, скажемо, що вирішили зав’язати, бо зустріли Ісуса або щось типу того. Потім ненадов­го занишкнемо, а потім потроху почнемо торгувати.

Вони знову перезирнулися. І раптом я второпав, що було тут іще щось, що я не встиг помітити раніше.

— Річ у тім, що... — почав Олег, втупившись поглядом у стіну, — що ми з Ірен...

— Що — ви?

Він завовтузився, мов вуж на сковорідці, і безпомічно по­глянув на Ірен.

— Річ у тім, що ми з Олегом вирішили жити разом, — пояснила Ірен. — Ми збираємо гроші, щоби відкрити рахунок для купівлі квартири в Бьолері. Розраховували попрацювати до початку літа, а потім...

— А потім — що?

— А потім скінчити школу, — продовжив Олег, — і піти навчатися до вузу.

— Вивчати право, — сказала Ірен. — Олег має гарні оцінки. — І вона посміхнулася так, як посміхалася тоді, коли думала, що сказала якусь дурню, але її зазвичай бліді щоки аж почервоніли й розпашілися від задоволення.

Значить, вони тишком-нишком знюхалися за моєю спиною! Як же я примудрився цього не помітити?

— Що ж, право так право, — сказав я, розкриваючи пакет, в якому й досі було більше грама. — Збираєтеся стати великими поліцейськими чинами?

Жоден з них не відповів.

Я знайшов ложку, якою їв пластівці, і витер її об штани.

— Що ти хочеш? — спитав Олег.

— Треба відзначити ваше рішення, — кажу я, насипаючи порошок у ложку. — До того ж, нам слід випробувати продукт на собі, перш ніж запропонувати його дідку.

— Значить, тоді все нормально? — спитала Ірен з полегшенням у голосі. — Ми продовжуватимемо працювати, як і раніше?

— Звісно, моя люба, — відповів я, підносячи запальничку під ложку. — Це тобі, Ірен.

— Мені? Але ж я...

— Заради мене, сестричко. — Я поглянув на неї і посміхнувся. Посміхнувся тією посмішкою, від якої вона не мала протиотрути. І вона це знала. — Бо мені нудно ловити кайф на самоті.

Порошок розплавився у ложці і забулькав. Вати я не мав і тому спочатку хотів пропустити його крізь відламаний цигарковий фільтр. Але та рідина виглядала такою чистою. Біла однорідна речовина. Тому я не став її фільтрувати, а дав охолонути дві-три секунди, а потім набрав у шприц.

— Густо... — почав був Олег.

— Треба бути обережним і не передозувати, тут на трьох вистачить. Тебе також запрошено на бенкет, друже мій. Чи, може, ти боїшся і будеш тільки дивитися?

Мені не треба було чекати його відповіді. Бо я надто добре його знав. Чистий серцем, засліплений коханням і вбраний в той самий броньований костюм хоробрості, яка колись змусила його стрибнути з п’ятнадцятиметрової щогли у фіорд.

— Гаразд, — сказав Олег і почав закочувати рукав. — Я приєднуюся.

Цей броньований костюм потягне його на глибину і втопить там, мов щура.

Я прокинувся від гепання у двері. Моя голова гула, мов заводський цех, і я не наважувався бодай одне око розплющити. Крізь щілини в дошках, якими були забиті вікна й рами проникало світло. Ірен лежала на своєму матраці, а з-поміж підсилювальної апаратури стирчали білі Олегові кросівки «Пума». Я почув, що той, хто гепав у двері, почав довбати їх ногами.

Я підвівся й подибав до дверей, намагаючись пригадати хоч що-небудь про групу, яка тут репетирувала, і про її музичну апаратуру, яку колись хотів тишком-нишком продати. Я прочинив двері лише на вузеньку щілину і відразу ж інстинктивно підставив ногу, але це не допомогло. Від сильного удару я полетів назад до кімнати й гепнувся на барабани. Відсунувши цимбали та малий барабан, я побачив перед собою мармизу Штайна — мого дорогенького прийомного братика.

«Дорогенький» можна пропустити. То я так, зопалу.

Він став вищим та кремезнішим, але ота «спецназівська» коротка стрижка та сповнені ненависті непорушні очі залишилися такими ж, як і були. Я побачив, як він розкрив рота і щось сказав, але голова у мене й досі гуділа від удару об цимбали. Коли Штайн підступив ближче, я автоматично закрив обличчя руками. Але він кинувся повз мене до Ірен, яка лежала на матраці. Коли він смикнув її за руку і підняв на ноги, вона верескнула від болю.

Міцно тримаючи її однією рукою, другою він зібрав у рюкзак її нечисленні пожитки. Коли ж Штайн потягнув сестру до дверей, вона стала пручатися.

— Штайне... — почав був я.

Він зупинився на порозі і запитально поглянув на мене, але я не мав чого додати.

— Ти й так накоїв чимало лиха для нашої родини, — сказав він.

Немов отой грьобаний Брюс Лі, Штайн махнув ногою й ударом п’ятки зачинив за собою двері. В кімнаті аж загуло. Олег вистромив голову з-поміж підсилювачів і щось сказав, але у мене й досі в голові гуло, а у вухах дзвеніло.

Я стояв спиною до каміна і відчував, як його тепло поколює мою шкіру. Його вогонь та огидна антикварна лампа на столі були єдиними джерелами світла в кімнаті. Дідок сидів у шкіряному кріслі й уважно роздивлявся чоловіка, якого ми привезли з собою в лімузині зі Скіппергати. На ньому й досі була ота всепогодна куртка. За чоловіком стояв Андрій, знімаючи пов’язку з його очей.

— Отже, — почав дідок, — це ти постачаєш товар, про який я так багато чув.

— Так, — підтвердив незнайомець, мружачись і начіпляючи на носа свої окуляри.

— Звідки він надходить?

— Я тут для того, щоби продавати, а не інформацію по­стачати.

Старий потер підборіддя великим та вказівним пальцями.

— У такому разі мені нецікаво. Коли користуються чиєюсь вкраденою власністю, то в нашій грі це завжди спричиняється до появи трупів. А трупи — це морока і шкода для бізнесу.

— Це — не вкрадена власність.

— Мушу висловити припущення, що я маю досить повну інформацію про канали постачання, а цей товар ніхто раніше не бачив. Тому я повторюю: я не куплю нічого, допоки не матиму гарантій, що це не вдарить по мені бумерангом.

— Я дозволив привезти себе сюди із зав’язаними очима тому, що розумію вашу потребу виявляти обачність. Сподіваюся з вашого боку на таке ж саме розуміння.

Від тепла, яке випромінював камін, його окуляри спітніли, але він все одно їх не знімав. Андрій та Петро обшукали його в лімузині, а я обшукав його очі, мову рухів, голос та руки. І не знайшов нічого, окрім самотності. Не було у нього ніякої товстої огидної подруги — тільки він сам та його фантастична наркота.

— Наскільки я розумію, ви можете бути й полісменом, — сказав дідок.

— З оцим? — спитав чоловік, показуючи на свої ноги.

— Якщо ви ввозите товар, то чому ж я про вас і досі нічого не чув?

— Бо я — новачок. Я не маю досьє, і мене ніхто не знає, ані поліція, ані люди з вашого бізнесу. Я маю так звану респектабельну професію і досі жив нормальним життям. — Він скорчив обережну гримасу, яка мала б, на його думку, виглядати як посмішка. — Можна навіть сказати — ненормально нормальним життям.

— Гм. — Старий знову потер своє підборіддя. А потім схопив мене за руку, підтягнув до свого крісла і поставив поруч із собою так, щоби я дивився на незнайомця.

— Що скажеш, Густо? Я гадаю, що він сам виробляє цей продукт. Як ти гадаєш?

Я ненадовго замислився.

— Можливо, — відповів я.

— Знаєш, Густо, для цього не треба бути Ейнштейном у хімії. В Інтернеті можна знайти детальні рецепти того, як перетворити опіум на морфін, а морфін — на героїн. Скажімо, до тебе потрапляє десять кіло опіуму-сирцю. Тоді ти знаходиш собі якесь устаткування для випаровування, холодильник, трохи метанолу та вентилятор і — гоп! Маємо вісім з половиною кілограмів кристалічного героїну. Потім усе це розбавляєш і отримуєш кіло двісті «вуличного» героїну.

Чоловік у всепогодній куртці прокашлявся.

— Для цього треба ще дещо.

— Усе питання в тому, — зауважив дідок, — де брати опіум.

Чоловік похитав головою.

1 ... 28 29 30 31 32 33 34 35 36 ... 104 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:
Комментариев (0)
название