Привид

Мене заштовхали на заднє сидіння, швидко зачинили за мною дверцята, і ті тихо й поважно клацнули — лімузин усе ж таки, а не абищо. Крізь вікна, які знадвору здавалися чорними й непроникними, я побачив, що ми вирушили на захід. За кермом сидів маленький чоловічок з головою занадто малою, щоби вмістити в неї все те велике, що на ній було: велетен­ський ніс, бліда, безгуба акуляча паща та булькаті очі, наче клеєм приліплені до голови. На ньому теж було шикарне вбрання похоронного чорного кольору та проділ, як у хлопчика з церковного хору. Він поглянув на мене у заднє дзеркало.

— Ну як, добре йде торгівля?

— Яка торгівля, бовдуре?

Малий чувак дружелюбно посміхнувся і кивнув головою. Спочатку я вирішив не робити їм знижки на «оптовий групенсекс», але зараз я по його очах побачив, що їм був потрібен не я, а щось інше. Але що саме — я поки що не міг второпати. У вікні з’явилася і зникла будівля міськради. Потім — американське посольство. Палацові парки. Ми їхали далі на захід. «Кіркевеєн». Норвезька трансляційна корпорація. А потім пішли будинки багатіїв.

Ми зупинилися перед великою дерев’яною спорудою на пагорбі, і працівники похоронного бюро провели мене до брами. Йдучи по гравію до парадних дубових дверей, я озирнувся довкола. Маєтність була велика, наче футбольне поле, з яблунями та грушами, зі схожою на бункер цементною вежею, подібною до тих, що використовуються як сховище в пустельних країнах, з подвійним гаражем, чиї залізні прути на вікнах наштовхували на думку, що замість звичайних легковиків там стояли машини швидкої допомоги. Всю цю лободу оточував паркан два-три метри заввишки. Я вже почав «в’їжджати», куди мене привезли. Лімузин, рикаюча англійська, «Добре йде торгівля?» та домівка у вигляді фортеці.

У прихожій більший тип мене обшукав, а потім разом з малим пішов до маленького столика з червоною оксамитовою скатертиною, над яким на стіні висіла ціла купа старих ікон та розп’ять. Витягнувши свої пістолети з наплічних кобур, вони поклали їх на червоний оксамит і перехрестили кожен з них. А потім розчинилися двері до кімнати відпочинку.

— Отаман, — сказав кремезний тип, проводячи мене до кімнати.

Дідок, якого я там побачив, був, напевне, такий старий, як те шкіряне крісло, на якому він сидів. Я отетеріло витріщився на нього. Своїми гачкуватими покрученими пальцями він тримав чорну цигарку.

З велетенського каміна чулося жваве потріскування, і я постарався стати так, щоби тепло від нього доходило до моєї спини. Світло каміна мерехтіло на білій шовковій сорочці та обличчі старого. Він поклав цигарку і підняв свою руку так, наче очікував, що я поцілую великий синій камінь, який він носив на безіменному пальці.

— Бірманський сапфір, — мовив він. — Шість цілих шість десятих карата, по чотири з половиною тисячі долярів за ­карат.

Старий розмовляв з акцентом. Його не зразу можна було почути, та все ж він був. Польський? Російський? У всякому разі, якийсь східний, однозначно.

— Скільки коштує? — спитав він, спершись підборіддям на камінь.

Щоби змикитити, що він мав на увазі, я витратив аж дві секунди.

— Трохи менше тридцяти тисяч доларів, — відповів я.

— Скільки це — трохи?

Я замислився.

— Двадцять дев’ять тисяч сімсот — десь так.

Курс обміну долара — п’ять вісімдесят три.

— Приблизно сто сімдесят тисяч крон.

Дідок кивнув.

— Кажуть, ти здібний. — І очі старого заблищали яскравіше, аніж отой довбаний сапфір.

— Недарма кажуть, — відповів я.

— Я бачив, як ти працюєш. Тобі ще слід багато навчатися, але я бачу, що ти — розумніший за решту недоумків. Ти бачиш клієнта наскрізь і знаєш, скільки він готовий заплатити.

Я знизав плечима, намагаючись змикитити, скільки він готовий заплатити мені.

— Але кажуть також, що ти крадеш.

— Так, але тільки тоді, коли воно того варте.

Дідок розсміявся. Та оскільки я зустрів його вперше, мені здалося, що то був слабкий напад кашлю, як від раку легенів. Глибоко в його горлянці щось забулькало, і звук був схожий на чахкання двигуна на нашій яхті.

А потім він втупив у мене свої холодні блакитні очі і сказав таким тоном, наче викладав мені Другий закон Ньютона:

— Тобі доведеться так само добре затямити й ту калькуляцію, яку я тобі зараз скажу. Бо якщо ти крастимеш у мене, я тебе вб’ю.

Моя спина вкрилася потом. Я насилу примусив себе зу­стрітися з ним поглядом. То було все одно, що витріщатися на довбану антарктичну кригу. Нічого не було в його погляді. Лише мерзла пустеля. Але я зрозумів, що йому треба. Пункт перший: гроші.

— Банда байкерів дозволяє тобі продавати по десять грамів для себе на кожні п’ятдесят грамів, які ти продаєш для них. Сімнадцять відсотків. Працюючи на мене, ти продаватимеш тільки мій товар і отримуватимеш платню готівкою. П’ятнадцять відсотків. Матимеш на вулиці власний куток. Вас буде троє. Чоловік з грошима, чоловік з наркотою та розвідник. Сім відсотків наркочоловіку і три відсотки розвіднику. Опівночі розплачуєшся з Андрієм. — І старий кивнув на малого чоловічка, схожого на хорового хлопця.

Місце на розі вулиці. Розвідник. Оце так у халепу вскочив!

— Згода, — сказав я. — Женіть мені арсенальську футболку.

Старий посміхнувся отією презирливою посмішкою, яка призначена для того, щоби поставити тебе на місце і показати, хто ти є в ієрархії.

— Це питання вирішиш з Андрієм.

Ми продовжили розмову. Він спитав мене про моїх батьків, друзів і чи маю я, де жити. Я сказав йому, що живу у своєї прийомної сестри, збрехавши при цьому не більше, ніж треба було, бо мав таку підозру, що старий уже знав відповіді на свої запитання. Тільки одного разу я забрехався, коли він спитав, чому я розмовляю застарілим діалектом Східного Осло, попри те, що виріс я в добре освіченій родині в північній частині міста. Я відповів, що це — через мого справжнього батька, який походив зі Східного Осло. Хрін його знає, правда це чи ні, але ось як я собі це уявляв: ти, татку, безцільно вештаєшся по Східному Осло, удача відвернулася від тебе, ти не маєш роботи, грошей у тебе лишилося обмаль, у квартирі страшенно холодно — непідхоже місце, щоби там дітей ростити. А може, я так розмовляв саме тому, що хотів роздратувати Рольфа та дітвору заможних і зарозумілих сусідів. Раптом я виявив, що такий стиль розмови дає мені певну перевагу, як, скажімо, татуювання: публіка лякається, сахається й обходить мене десятою дорогою, мовляв, нехай робить, що йому заманеться. І поки я отак теревенив про своє життя, дідок уважно придивлявся до мого обличчя й увесь час торохтів отим сапфіром по підлокітнику крісла, торохтів знову і знову, безупинно, наче робив щось на кшталт зворотного відліку. Коли в розмові сталася пауза і все, що було чутно, — це оте торохтіння, мені здалося, що ми обидва вибухнемо від напруженого мовчання, якщо я не порушу тишу.

— Шикарна халупа, — зауважив я, сам злякавшись власного нахабства і почервонівши.

— Це була резиденція шефа гестапо в Норвегії з 1942-го по 1945 рік. Його звали Гельмут Райнхард.

— Сподіваюся, сусіди вам не набридають?

— Сусідній будинок теж належить мені. В ньому жив помічник Райнхарда. А може — навпаки.

— Навпаки?

— Тут не все так просто, — відповів дідок. І посміхнувся своєю посмішкою ящірки. Він був схожий на дракона з острова Комодо.

Я знав, що мав бути обережним, але втриматися не зміг.

— Є одне, чого я не розумію. Одін платить мені сімнадцять відсотків, і приблизно стільки ж платять решта дилерів. А вам потрібна група з трьох чоловік, і на всіх ви даєте двадцять п’ять відсотків. Чому?

Старий пильно уставився на мою щоку.

— Бо три — це значно безпечніше, ніж один, Густо. Ризик, на який наражаються мої реалізатори, — це також і мій ризик. Якщо ти втратиш усіх пішаків, то через певний час тобі неодмінно поставлять мат, Густо. — Здається, старий повторював моє ім’я, щоби ще раз насолодитися його звучанням.

— Але ж прибуток...

— Нехай це тебе не турбує, — різко відказав він. А потім посміхнувся і знову заговорив тихим спокійним голосом: — Наш товар надходить прямо з першоджерела, Густо. Він вшестеро чистіший за отой так званий героїн, який розбавляють спершу в Стамбулі, потім у Белграді, а опісля — в Амстердамі. Але за один грам ми все одно платимо менше. Зрозумів?