Привид

— Куди ти мчиш?! — заволав він. — У тебе ж немає транзитних пасажирів, яким треба встигнути до наступного рейсу!

— Ми — найпунктуальніша авіакомпанія у світі, хіба ж ні? — промимрив Торд Шульц, цитуючи рекламне гасло.

— Якщо ти так просиратимеш пальне, то ця найпунктуальніша у світі компанія невдовзі вилетить у трубу! Ти кращого пояснення не зміг придумати?

Торд Шульц тільки плечима знизав. Не міг же він назвати справжню причину, яка змушувала його «газувати»: йому треба було облаштовувати декотрі власні справи під час рейсу, на який його ставили: до Бергена, Трондхейма чи Ставангера. Було вкрай важливо, щоби в цей політ вирушив саме він, а не хтось з інших пілотів.

Торд Шульц був надто старим і досвідченим, щоби начальство могло заподіяти йому щось серйозне. Воно могло лише тупати ногами й докоряти. Упродовж своєї пілотської кар’єри він не зробив жодної серйозної помилки, в авіакомпанії його шанували, і йому залишалося всього кілька років до двох п’ятірок — п’ятдесятип’ятирічного віку, коли він за будь-яких обставин вийде на пенсію. Торд Шульц зітхнув. Він іще мав кілька років, щоби виправити становище і не піти на заслужений відпочинок з репутацією пілота, через чиє марнотратство авіакомпанія могла вилетіти в трубу.

Торд Шульц підписав польотний журнал, підвівся і ви­йшов з пілотської кабіни, посмішкою демонструючи пасажирам ряд своїх сніжно-білих пілотських зубів на тлі засмаглої шкіри свого пілотського обличчя. Ця посмішка мала засвідчити їм, що перед ними — пан Впевненість власною персоною. Пілот з великої букви. Цей професійний титул колись робив його великим цабе в очах інших людей. Він бачив, як люди — чоловіки й жінки, старі й малі, — щойно зачувши магічне слово «пілот», починали придивлятися до нього і бачили не лише харизму, невимушеність та хлопчачу привабливість, але й динамізм капітана та його холодну чіткість і точність, потужний інтелект і хоробрість людини, яка долає фізичні закони і природжені страхи, властиві простим смертним. Але то було багато років тому. Тепер пасажири дивилися на нього як на звичайного водія автобуса, питалися про найдешевші квитки до Лас-Пальмаса і цікавилися, чому в «Люфтганзі» більше простору для ніг.

До біса їх. До біса їх усіх.

Торд Шульц став у проході поруч зі стюардесами, випрямився і з посмішкою промовив: «З поверненням вас, панянки». Промовив із сильним техаським акцентом, як їх навчали у пілотській школі в Шепарді. І у відповідь отримав вдячні посмішки. Були часи, коли він однією своєю посмішкою міг запросто домовитися про зустріч іще в залі прибуття. І домов­лявся. Від Кейптауна до Альти. Багато жінок. Ось у чім полягала проблема. І її розв’язання. Жінки. Багато жінок. Нових жінок. А тепер? Лінія його волосся під пілотським картузом поволі відступала до маківки, але зшитий на замовлення костюм вигідно підкреслював його високу широкоплечу фігуру. Саме свою фігуру винуватив Торд Шульц у тому, що йому не вдалося потрапити у льотній школі до винищувачів, у результаті він став пілотом «Геркулеса С-130» — летючої робочої конячки. Вдома він сказав, що його спина виявилася на два сантиметри довшою, ніж треба було, і що «Старфайтери» та F-16 відбраковували всіх, окрім карликів. Але правда полягала в тому, що він просто не пройшов відбір, отримавши на екзаменах вельми посередні результати. З тих часів Шульц спромігся зберегти лише своє тіло — то було єдине, що не захиріло і не розсипалося на друзки. Як, скажімо, його шлюб. Його сім’я. Друзі. Як же це сталося? Де ж він був, коли все це сталося? Здогадно, в готельному номері в Кейптауні чи в Альті, з кокаїном у носі, щоби компенсувати вбивчий вплив на потенцію того спиртного, що він випив у барі, і з прутнем не настільки твердим — «як у вовка на морозі», — щоби компенсувати все, ким він не став і вже ніколи не стане.

Погляд Торда Шульца впав на чоловіка, який наближався до нього проходом поміж рядами крісел. Навіть з пригнутою головою він вивищувався над рештою пасажирів. Був цей чоловік стрункий та широкоплечий, як і він. Але молодший. На його голові щіткою їжачилося коротко підстрижене світле волосся. Начебто норвежець, але схожий не на туриста, що повертається додому, а на співвітчизника зі збляклим, майже сірим загаром, типовим для білих людей, що багато часу провели в Південно-Східній Азії. Брунатний лляний костюм, явно зшитий на замовлення, справляв враження солідності й серйозності. Може, бізнесмен, що подорожує економічним класом через кепські справи своєї фірми. Але не через костюм і не через високий зріст погляд Торда Шульца зупинився на цьому чоловікові. Його увагу привернув шрам. Він тягнувся від лівого куточка рота і майже сягав вуха — наче схожий на посмішку серп. Гротескний і напрочуд виразний.

— Бачу!

Торд Шульц злегка отетерів, але не встиг відповісти, як незнайомець уже вийшов з літака. Його голос був грубий та хрипкий, що у поєднанні з налитими кров’ю очима свідчило про те, що чоловік щойно прокинувся.

Літак спорожнів. На смузі вже стояв мікроавтобус з персоналом прибиральників, а екіпаж невеличкою купкою поволі йшов відпочивати. Торд Шульц помітив, що першим з мікроавтобуса вигулькнув невеличкий опецькуватий росіянин і прудко гайнув трапом, поблискуючи своєю жовтою флуоресцентною курткою з логотипом авіакомпанії «Солокс».

«Бачу».

Це слово крутилося у капітана в голові, коли він крокував коридором до екіпажного центру.

— А свою подорожню сумку ви не взяли? — спиталася одна зі стюардес, показуючи на валізу Торда, яку він котив на коліщатах. Він не зміг пригадати її ім’я — Мая чи то Міа? Згадав лише, що колись він одного разу переспав з нею іще минулого століття під час однієї з транзитних зупинок. Чи не переспав?

— Ні, — відказав Торд Шульц.

«Бачу». Може, він мав на увазі «побачу тебе знов»? Чи «бачу, що ти мене помітив»?

Вони пройшли повз перегородку біля входу до пункту для екіпажів. За тією перегородкою теоретично мав сидіти, як чортик у табакерці, представник митниці. Та дев’яносто дев’ять відсотків часу стілець за перегородкою був порожній, і Торда Шульца ніколи — жодного разу впродовж тридцяти років, які він пропрацював на авіалінії, — ніколи не зупинили для обшуку.

«Бачу».

Може, «все нормально, я тебе бачу»? Чи «я бачу, хто ти такий»?

Торд Шульц поквапився крізь двері, що вели до екіпажного пункту.

Сергій Іванов, як завжди, потурбувався про те, щоби першим вийти з мікроавтобуса, коли той зупинився на стоянці поруч з аеробусом, і прудко майнув сходинками до порожнього літака. Занісши пилосос до пілотської кабіни, він зачинив за собою двері і замкнув їх. Натягнувши на пальці латексні рукавички і відкотивши їх аж до татуювань на зап’ястях, прибиральник відкрив передню кришку пилососа і відчинив капітанську комірку. Видобув звідти польотну торбу, розстебнув застібку-блискавку, витягнув з нижньої частини металеву пластину-перегородку і намацав чотири схожих на цеглини брикети по кілограму кожен. Потім поклав їх до пилососа, затиснувши поміж трубкою та мішечком для пилу, який він завчасно випорожнив. Після цього Іванов клацнув кришкою, відімкнув двері пілотської кабіни й увімкнув пилосос. Усе це було зроблено за кілька секунд.

Почистивши та прибравши салон, прибиральники неквапливо полишили літак, склали світло-блакитні мішки зі сміттям під задні двері свого мікроавтобуса «Дайгацу» і поїхали до кімнати відпочинку. До того, як аеропорт закриють на ніч, іще мали злетіти та сісти лише жменька літаків. Іванов зиркнув через плече на Джені, старшого зміни. Той витріщався на екран комп’ютера, який показував час прибуття та відправлення літаків. Без затримок.

— Я візьму на себе Берген, — сказав Сергій із сильним акцентом. Він, принаймні, розмовляв норвезькою, хоча знав росіян, котрі прожили в Норвегії з десяток років, але все одно мусили вдаватися до англійської. Коли його привезли сюди два роки тому, його дядько дав йому зрозуміти, що він мусить вивчити норвезьку, і при цьому заспокоїв його, додавши, що, може, йому передався у спадок його власний талант швидко засвоювати мови.