Справа № 3-172 (г) вiдновлюeться

– Я в піжмурки зовсім не граю! Що знав, те вам і повідомив. Особисто я в смерті Ключини не винен.

– А Чилікін? – прямо запитав Крилатий.

– Теж.

– Що ж, не буду ставити під сумнів вашу чесність, – підвівся Крилатий. – Повертайтеся в Майкоп. Можливо, нам доведеться ще зустрітися з вами. А поки що бажаю всього найкращого.

– До побачення… – стримано попрощався Вітковський і вийшов з кабінету.

Тихо зачинилися оббиті дерматином двері. Пролунали й замовкли в кінці коридора кроки. Крилатий зостався сам. Скуйовдивши русяві кучері, пройшовся по кабінету з кутка в куток і знову сів за стіл. Обмовка Вітковського в кінці допиту підтвердила його попереднє припущення: Ключина помер від того, що його хтось вдарив. А версія, нібито він вдарився, падаючи в сінях, викликала все більший сумнів. Що стосується вм'ятини на стіні, то її походження могло бути зовсім іншим. Чи не зробили її навмисне, щоб збити слідство з вірного шляху? Хто ж у такому випадку безпосередній винуватець смерті Ключини? Вітковський, звісно, збрехав, повідомивши, що Ключина, заходячи до кімнати, тримався за голову і навіть стогнав. Про такий важливий факт він не міг забути, даючи свідчення слідчому Тул яковій. Просто придумав усе на ходу, щоб не заплутатись. Але якщо Ключина сам не вдарився в сінях, значить, з ним обов'язково мусило щось трапитись у дворі? Сусідка бачила, як він спіткнувся і впав на купу піску. Від цього, безумовно, не могла утворитися на черепі тріщина. А те, що на нього ніхто не нападав у дворі і він ні з ким не бився, підтверджували свідчення хазяйки Волкової і мешканців будинку № 82. З усього цього випливав висновок: Ключину могли вдарити в кімнаті Волкової, хоч це й заперечує господиня. Проте до кінця вечірки вона з хлопцями не сиділа. Вітковський сказав: «Я не вдарив». Виходить, хтось інший вдарив? А ним міг бути лише Чилікін і більш ніхто. Адже, крім нього, Вітковського і Волкової, того вечора нікого в будинку не було.

Чилікін! Як він був зараз потрібен Крилатому…

ДВІЙНИК

Кримське літо було в зеніті. Рано спалахували і пізно згасали гарячі сонячні дні. Тягло на берег моря, в лісову прохолоду синіх гір, у тінь міського парку. Але Крилатий майже не залишав свого робочого кабінету, з хвилини на хвилину чекаючи дзвінка з прийомної про відповідь з розшуку, яку він з нетерпінням чекав.

І такий дзвінок, нарешті, почувся.

– Сергію Дмитровичу, підніміться нагору. Є те, що ви чекали, – проспівала в трубку тоненьким, зовсім як у школярки, голоском дів-чина-секретар. Крилатий був готовий розцілувати її за цю звістку.

З розшуку РРФСР повідомили, що Чилікін Дмитро Павлович, 1935 року народження, проживає в Омській області в другому селищі будівників целюлозно-паперового комбінату. Отже, координати свідка, з яким прагнув зустрітися Крилатий, були відомі. Залишалось тільки скласти речі, виписати відрядження, одержати у прокурора дозвіл на виліт літаком, і в путь-дорогу!

Прокурор погодився з доводами Крилатого, що йому потрібно таки вилетіти до Сибіру. Дійсно, викликати Чилікіна в Сімферополь було незручно й ризиковано. Хто знає, скільки часу х, пройде, поки він приїде сам. Дальший хід слідства міг і затриматися. Знову ж не було відомо: має Чилікін відношення до смерті Ключини чи ні. Коли і совість у нього чиста, тоді розрахунки на його приїзд до Криму могли б справдитися. А якщо він винен? Міг бути певен Крилатий, що Чилікін, одержавши повідомлення, не зникне? Привезти його по етапу, не маючи обвинувальних фактів, не можна. Це було б порушенням соціалістичної законності.

Підписуючи Крилатому відрядження, прокурор наче мимохідь зауважив:

– Мені здається Сергію Дмитровичу, що Чилікін дасть вам у руки ту нитку, якої вам не вистачає. Тільки дивіться, зайвою поспішністю не обірвіть її. Що ж, ні пуху ні пера!

Через годину Крилатий вже піднявся в повітря. Сидячи в м'якому зручному кріслі, він дивився через круглий ілюмінатор на дивовижну пустелю, яка пропливала під крилом літака. Наскільки сягало око, без кінця тяглися білосніжні хмари, залиті сліпучо-яскравим сонцем. А під ними десь глибоко була захована земля із своїми ріками, лісами, іграшковими будиночками. Сріблистий ТУ-104 стрімко мчав на схід.

Надвечір Крилатий був уже в Омську. Виявилось, що другий виселок будівників целюлозно-паперового комбінату, куди йому треба було потрапити, знаходився в тайзі кілометрів за двісті від обласного центру. Добратися туди можна було лише на попутній машині або на річковому катері по Іртишу, бо залізницю, лише почали будувати. Їхати в таку далеку дорогу проти ночі нічого й думати.

Тому Крилатий розшукав найближчий готель і зупинився в невеликому, досить затишному номері.

Вечір він провів, дискутуючи в думці сам з собою. Хто ж тепер для нього Чилікін? Такий же свідок, як і викладач фізкультури Вітковський, чи запідозрюваний вбивця Ключини? Як треба поводитись з ним при зустрічі? Те, що слідчий знав про його минуле, породжувало думку, що Чилікін міг ударити свого друга в кімнаті. Але як він це зробив, коли в будинку були хазяйка і Вітковський? Невже на їх очах стався злочин і вони мовчали про це?

Крилатий кинув у плетений кошик для сміття порожню пачку «Бєломорканалу», відчинив кватирку. Сивий цигарковий дим потягнувся через невеликий отвір до чорнильного неба, в якому мерзлякувато тремтіли сніжинки зірок.

«Допит Чилікіна допоможе глибше розібратися в даній ситуації, – стоячи біля відчиненої кватирки, міркував Крилатий. – Не треба забувати, що помилка в нашій роботі завжди тягне за собою важкі наслідки. Може поплатитися зовсім невинна людина, а справжній злочинець буде безкарно розгулювати на волі. Окрилений своїм успіхом, він здатний буде вчинити й інші злочини. Тому при веденні кожного слідства треба старанно шукати істини, не квапитись з висновками. Це особливо важливо при повторному слідстві…»

Вранці з допомогою місцевих товаришів з прокуратури Крилатий без зайвих турбот сів у кабіну потужного МАЗа, який віз арматуру на будівельний майдан целюлозно-паперового комбінату. А від комбінату до другого висілка було зовсім близько.

Шофер, ще молодий хлопчина з веселим поглядом і невгасимою посмішкою, запитав:

– Раніше в тайзі бували?

– Ні, не доводилось.

– Сподобається вона вам, обов'язково сподобається, ось побачите. Я вже другий рік їжджу по ній і, знаєте, ніяк не можу надивитись. Красуня, їй-богу! Куди до неї нашим костромським лісам!

Крилатий з цікавістю поглянув на хлопця.

– А ви з Костроми?

– Авжеж.

– Приємно зустріти земляка в таких далеких місцях.

– Радий з вами познайомитись, – простяг хлопець чіпку, як клешня, руку: – Кузьма Бубликов. Шофер другого класу, відмінник транспорту, громадський автоінспектор.

– Сергій Крилатий.

Хлопець поцікавився:

– Ви інженер чи технік?

– Ні те, ні інше. Я слідчий обласної прокуратури.

– Он воно що!.. – протягнув багатозначно хлопець і не стримався від запитання: – А до нас на комбінат чого їдете, коли не секрет?

– З однією людиною треба зустрітись, – ухилився від прямої відповіді Крилатий. – Може, знаєте Чилікіна?

– Дімку? – якось радісно і водночас з тривогою перепитав шофер. – Та ми ж з ним на одній квартирі живемо.

Крилатий відчув легке хвилювання. Оце несподіванка! Він опинився в одній кабіні з людиною, яка живе разом з Дмитром Чилікіним! Можливо, Бубликов навіть дружить з ним. Та, мабуть, так і є. Інакше навряд чи наймали б вони одну кімнату.

І Крилатий, не виявляючи своїх почуттів, поцікавився:

– Він вдома? Нікуди не поїхав?

Шофер ствердно хитнув головою:

– На бюлетені вже третій день. Руку забив.

– Ким працює на будівництві?

– Слюсарем-монтажником.

– І як успіхи?

– В передовиках ходить. Головатий хлопець.

– Одружений?

– Що він, сказився? – широко посміхнувся шофер. – Навіщо йому ці ланцюги Гіменея? Встигне… Пелюшки від нас нікуди не втечуть…