Воскреслий iз мертвих
Воскреслий iз мертвих читать книгу онлайн
Афганська «війна кишлаків» залишилася в минулому. Але не для тих хлопців, яким випав жереб з неї повернутися: чи то до рідної країни обдуреними, скаліченими, чи то завдяки збігу обставин опинитися живими й здоровими, але по той бік океану.
Де шукають свою долю колишні «голубі берети» — у творі ніякого значення не має, оскільки бойові дії для них тривають зі стріляниною та безжалісним полюванням на людину, ціна за життя якої — контрабандні наркотики.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Я вас вітаю, капітане… Бувши генералом Ситорчуком, представив би вас до майора.
— Я прошу вас відповідати коротко. Так чи ні?
— Я уже відповів. Метафорично. Так. У 1984 році.
— Що ви там робили?
— Відкривав 39 сесію Генеральної Асамблеї ООН. У складі делегації Української Радянської держави.
— Я вас серйозно, Кублею, питаю.
— Я вам, капітане Дубль, серйозно відповідаю. Я їздив у складі української делегації. Як водій кадебе. Возив делегата з України і щодня про кожний його крок і висловлювання писав рапорт майору Марченку. У ленінській кімнаті, де ми дивилися порнофільми і грали в більярд…
— Тоді дивіться мені в очі. Так, як би ви дивилися в дуло пістолета. Ви вбили воїна-афганця Миколу Мазура?
Кублей і оком не кліпнув.
— Справу про це мені мала пришити ще нью-йоркська поліція, якби впіймала. Але операція пройшла чисто. Я правив тільки за загальний фон… Стріляли із-за моєї спини. Стріляв майор кадебе Марченко. Вистрелив тільки раз. Микола упав, а я змився, як наказали… Але я не знав, що так розправляються з тими, хто перебіг за лінію фронту…
— Чесно?
— Чесно, капітане. Як перед Богом… Я вчора зустрів майора Марченка. Він був у моєму бюро. Я спочатку не впізнав його… Тоді, у Нью-Йорку, він носив бороду і грав на балалайці. Виконував «Гоп, мої черевички…» Більше нічого не вмів.
Капітан Дубль підсунув фотографії Кублею і, не спускаючи погляду з сищика, запитав:
— Що ви на це скажете?!
— Є й таке. Отже, архіви не всі спалені…
— А ви розраховували, що їх спалять?
— Я ні на що не розраховував. Я своє відомство знаю. Але не розумію ось цього… Що ж виходить: там нічого не змінилося? Ні, мене цим не візьмеш… Я не стріляв у Мазура! Не стріляв! Це справа рук Кульгавого…
— Але яка мета підставляти сьогодні вас?
— Все дуже просто… Я був учора в будинку матері Мазура. На цих фотографіях моя нью-йоркська місія не закінчилась… Потім я ще приніс туди від імені військкомату повідомлення про сина. Що він загинув на полях Афганістану. А такі фото є і в мене.
— У вас? — підхопився Дубль.
— Так, капітане. У мене. І записка, — сищик поліз до кишені піджака і поклав перед капітаном кілька знімків — точні копії тих, що лежали на столі Дубля. — А ось і записка. «Тепер займися собою, сищик! Розкажи капітану Дублю, як ти убивав Мазура у Рівердейлі, а потім мамочці приніс власноручно повідомлення про смерть сина. Підготуйся… Завтра тебе капітан Дубль сам розшукає». — Кублей упав у крісло і обхопив голеву руками. — Ось і все, капітане, — мовив він. — Я все вам розповів… Через п’ять років усе стало на свої місця… Через п’ять років. Рідна служба красненько мені віддячила. Ті ж самі методи: мавр зробив свою справу, мавр має вмерти…
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
Того ж дня капітан Дубль наказав лейтенанту Муру провідати згадане Лідією Андріївною автопідприємство і завітати у відділ кадрів, щоб перевірити кілька особових справ. Серед них — і справу Марченка. При найменшій нагоді зробити фотокопію, але так, щоб кадровик цього не помітив.
Коли лейтенант Мур повернувся, то приніс досить гарну фотографію, яку просто, як він висловився, «спер» з течки кадровика…
— Ви що, лейтенанте? — звів свої гарні брови капітан.
— Не хвилюйтесь! Усе нормально. Ця фотографія готувалася для дошки пошани. Але це тепер не модно і… Ви мене зрозуміли… Вона просто могла загубитися. А кадровик, старий кагебіст, з кабінету не виходив і на хвилину. Ще й досі боїться прихильників Руху і чекає відновлення компартії.
— Навіть так?
— Весь час промацував мене, чим я дихаю, пане капітане. Але я сказав, що мене політика менше всього цікавить, і він замовк, запиваючи бублики холодним чаєм.
— Дякую, лейтенанте! — капітан взяв фотографію і викликав по рації сержанта Ягідку. Коли той обізвався, наказав негайно прибути до управління.
— У лікарню, — зачиняючи дверці автомашини, наказав капітан.
Через десяток хвилин капітан Дубль знову переступив поріг палати Лідії Андріївни.
— Доброго дня вам!
— І вам такого ж… Доброго, — відповіла Мазур.
— Тому я й прийшов, щоб підняти вам настрій. Ваш син живий, — сказав. — Ви не привиду бачили. Усміхніться. Не привиду. Син живе у США. Навчається в Гарвардському університеті. Приїжджав на Всесвітній форум українців. Приїжджав інкогніто. Він не міг інакше…
— Боже! — скрикнула вона. — Я в це не вірю!
Вона довго плакала. А коли заспокоїлась, запитала:
— Але чому? Чому він не прийшов додому?
— На це «чому» ми ще не можемо відповісти. Розумієте, не можемо.
Капітан глянув на неї… Ватяні тампони медики вже зняли. От тільки шрами і незагоєні рани від гострих шматків дзеркала залишились на її колись чистому обличчі. Відтепер вона так і житиме — зі шрамами…
— А де ваша сусідка?
— Її повезли на консультацію.
Лідія Андріївна плакала. Сльози текли крізь пальці.
— Ви так і не можете відірвати рук від обличчя?
Жінка заридала. Капітан підвівся. Взяв на тумбочці ватку. Потім поклав назад. Взяв склянку, налив з пляшки води.
— Ви дозволите?
Вона кивнула головою. Він підняв її над подушкою і крізь руки, по-жіночому гарні руки, напоїв. Потім обережно опустив голову на подушку…
— Де тепер мій син?
— Він днями відлетів до Америки… З ним усе гаразд… Але я прийшов, щоб ви мені допомогли. Кожне ваше слово, кожна деталь… Для слідства дуже важливо…
— Я знаю. Я знаю. Заради сина я готова…
— Розкажіть мені детально саме про той вечір.
— У кімнаті стало темно-темно і раптом — це світло… Світло автомашини. Уздовж вікна, уздовж шибок, а в шибці — обличчя сина… Можете уявити мій стан…
— Можу, — механічно відгукнувся капітан Дубль.
— Ні, не можете… Хто такого не пережив, ніколи не зможе. Я, здається, щось крикнула тоді. А потім уже нічого й не пам’ятаю. А далі ви знаєте…
— А цього чоловіка, що запропонував вам руку і серце, ви могли б упізнати?
— Упізнати? Що ви таке кажете? Як упізнати? З ним щось трапилося?
— Ні, нічого.
— Чому ж ви так кажете?
— Скажіть, як його прізвище?
— Я вам уже казала, Марченко… Артур Марченко…
— Ви знаєте, де він працює?
— Звичайно. В автопідприємстві. Бухгалтером. Він мені сам в усьому зізнався. Він так і сказав: «Це я їх убив!»
— Кого убив? — здивувався капітан.
— Ну, дружину свою, доньку… Випив, сів за кермо і потрапив під військовий автомобіль… Хотів накласти на себе руки, але жива ще меншенька і заради неї він залишився жити… Що з ним? Ви щось не договорюєте… Я відчуваю…
— З ним усе гаразд, — капітан зробив наголос на слові «ним». — Усе гаразд… Ви можете глянути на це фото?
— Піднесіть мені до очей і увімкніть настільну лампу. Я, здається, трохи й зір зіпсувала.
Капітан нахилився над нею, показав фото.
— Ви впізнаєте його?
— Я цю людину бачу вперше, — тихо мовила Лідія Андріївна.
— Ви не помиляєтесь?
— Ні.
— Але ж це Марченко!
— Це не мій Марченко… Не мій Марченко… — вона ще раз тяжко зітхнула.
Капітан так і думав. Тепер йому дещо почало прояснюватися. Багато що ставало на свої місця. А Лідія Андріївна, ніби відчувши лихо, зайшлася плачем… Видно було: далі говорити вона не може. І їй ще довго доведеться приходити до тями.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Прийшла медсестра. Суворо, навіть осудливо глянула на капітана. Але вголос не сказала нічого. Дала заспокійливі й пішла. Лідія Андріївна якийсь час ще мовчала, капітан тихо сидів і чекав. Він умів терпеливо чекати. Нарешті жінка спитала:
— Ви будете з мене сміятись?
— Що ви, Лідіє Андріївно!
— Я збиралась вийти заміж…
— А чого ж… Ви ще молода, гарна. Належите до тих жінок, вік яких важко визначити по зовнішності…
— Я ніколи б на це не наважилась… Якби не син… Якби не могила сина і чоловіка… У мене чоловік помер від інфаркту, на другий день після того, як принесли повідомлення про загибель сина. А син з Афганістану написав: «Мамо, якщо я загину — хоча я в це не вірю: відчуття у мене таке — поховай мене у могилі з батьком. Такий мій заповіт», — сльози самі собою нестримно бризнули крізь її тонкі пальці. Лідія Андріївна довго плакала. Капітан хотів був викликати медсестру. Але жінка, нарешті, заговорила знову.