Я, зомбi

Я підвівся й глянув на нього з висоти свого несусвітного зросту. Мене душила лють. «Хочу спитати лише одне, — прогримів мій голос під склепінням зали, — я маю право на свободу розвитку… маю чи ні, скажіть?!» Наївна фраза… Наївна та й примітивна до того ж, але що за переполох вона викликала! Як згадаєш, то аж серце радіє. Тоді, правда, не раділо, і ніякої втіхи я тоді взагалі не мав. Другого дня мене потягли до декана. Потім був виклик на факультетське бюро, а за тиждень — комсомольські збори. «То тобі потрібна свобода?! — питався з трибуни спортивний молодик. — Якої ж свободи ти хочеш? Може, вітрини бить у магазинах? Може, перехожих грабувать у темних завулках? А може, отуди йти… — він махнув рукою у бік парку Шевченка, — …отуди, до пам'ятника, справляти шабаш із націоналістичними покидьками?!» Правда, всіх переплюнув секретар партбюро, Петро Петрович, — факультетський оратор з вогнистим поглядом і шапкою розпатланого волосся на голові. «За часів моєї молодості, — замислено почав він, — був такий лозунг: “Коли ворог не здається — його знищують”! В складну епоху ми живемо, товариші, складну й напружену — епоху ідеологічних битв…»

Коридор скінчився. Я звернув у тупик і завмер. Переді мною була справжнісінька брама — грубезна, оббита пластиком і, що найцікавіше, з секретним цифровим замком.

Я озирнувся. Під склепінням єзуїтського колегіуму зависла стерильна тиша. Не видно було ані лялечки, однак єство моє аж дригоніло, аж корчилося од близької присутності небезпеки, — сигнал був уже не комариним пищанням, а простотаки гучав у вухах, неначе могутній поклик сурми.

Я ковтнув слину. Тут, за цими дверима, щось має бути. І послали мене сюди, аби я добув інформацію: що саме діється в цьому кублі і чому од цього вмирають люди… отот, добувать інформацію, подумав я, а не піклуватися за свою шкуру! Я нагнувся й, раз по раз кидаючи погляд через плече, став чаклувать над кодом. Перші три цифри… так… і вісім порожніх інтервалів… де тільки служба безпеки роздобула цей код, подумати лишень!.. П'ять цифр і тринадцять інтервалів… Ану ж бо як він хибний — ото буде дзвону та гуку! Добре, чекаємо… Я розігнувся і втер чоло. Звісно, «Тартар» був фірмою, де навчали не тільки рукопашного бою, але й вмінню працювати з відмичками, відключати будьяку сигналізацію й одкривать панцерні каси. Спеціаліст по сейфах, крім базових знань, втовкмачив мені ще й таке: секретний замок має сотні тисяч комбінацій, і, не знаючи коду, відкрить його практично неможливо. Щоправда, є люди, котрі працюють в таких випадках наосліп, керуючись лише інтуїцією. Ну, та пробувать не радив би: дев'яносто дев'ять випадків зі ста, що спрацює сигналізація, — а вона, знаєте, буває із всякими каверзами…

Через дві хвилини замок раптом загудів і в дверях щось клацнуло. А самі вони безгучно, поволі і якось аж зловісно стали від'їжджати убік.

Це була наче операційна, з блискучими нікельованими приладами і конструкціями невідомого мені призначення, сліпучобілими стінами, по котрих зміїлися грубі кабелі, різким духом формаліну чи ще якоїсь гидоти і п'ятьма теж неначеб операційними столами, котрі були накриті цупкими брезентовими фартухами. Я зібрався в клубок. Тоді, ступаючи наче кіт, переступив поріг, наблизився до крайнього столу й закляк: судячи з усього, під брезентом була людина. Я знову озирнувся. Тиша в коридорі аж згустилася, дзвінка й зловісна, як перед штормом. Та й не взяла б вас лиха година, дідьчі ви екстрасенси! — подумав я. До трупів мені, правда, не звикать, а все ж…

Я вдихнув повітря й ривком відкинув брезент.

Під ним лежав чоловік. Лице його нагадувало вощину. Він обернув голову й глянув на мене. Якусь мить ми дивилися один на другого; тоді я, не тямлячи себе, накинув на нього укривало, й одступив, і позадкував до дверей, почуваючи, як по хребту цебенить струмінь холодного поту…

… і замалим не збив з ніг якусь дівчину в білому халаті.

Вона все бачила. Вона була бліда як крейда, зі стиснутими губами й надзвичайно твердим поглядом. За плече вона тримала якогось молодика. Мене вразили його очі — порожні, немовби зі шкла, вони були очима трупа.

В голові мені щось начеб клацнуло, і я автоматично перемкнувся на свою роль.

– Інтерв'ю для незалежного видання! — хутко заговорив я, підскакуючи до дівчини, і тицьнув їй під носа мікрофон. — Розкажіть нашим читачам про досягнення Школи тібетської медицини, які роботи провадить нині Альберт Крижинський, скільки хворих у вашій клініці. До речі, а це — один із пацієнтів? Назвіться, будь ласка! — обернувсь я до молодика, навмисне не помічаючи його божевільного вигляду.

І тут мене як громом ударило — переді мною стояв Малевичмолодший!

Я став наче укопаний — і так стояв, одкривши рота й дивлячись на людину, котру знав лише з фотографій. Певне, це й було моєю помилкою в тій ситуації, бо дівчина часу не гаяла — звісно, з таким твердим поглядом! Так само стискаючи того сердегу за плече, вона тицьнула в якусь кнопку коло дверей — і наступної миті попід стелею спалахнули матові кулі, заливаючи усе надовкіл нестерпно сліпучим сяєвом, а в коридорі тривожно загарчали дзвінки. Сливе у той мент розчахнулися бокові двері, й звідти визирнув санітар — у білому халаті наопашки і з такою мармизою, хоч цуценят бий. Він теж усе втямив, бо вискочив у коридор і, професійно згрібши мене за руку, став вивертати її назад; однак я, зігнувшись удвоє, перекинув його через плече й вгатив об підлогу. Дім аж задвигтів. В сусідньому коридорі почулося тупотіння багатьох ніг. Я відштовхнув дівчину, котра заступала мені дорогу, й зробив крок уперед, і тоді двері з матовими шибами розчинилися, причому відразу обидві стулки, й до коридора вдерлося десятка з півтора отих горлорізів у плямистих комбінезонах. Я зібгався в клубок, готуючись гідно зустріти їх, й на якийсь мент згубив ту дівчину з очей, і, напевне, це була друга моя помилка, — коли та ніжна істота знову потрапила в поле зору, то я ледве встиг зафіксувать: все ще тримаючи того сердегу за плече, вона робить раптовий крок уперед — а тоді було тільки мигтіння накрохмаленого рукава, сіре лице Малевичамолодшого, котре майнуло переді мною, й таке враження, наче тебе загилили по шиї замашним дубовим кийком…

Я розплющив очі. Я геть нічого не тямив. Сутінь, переснована різкими стягами світла, примарна вечорова сутінь, котру вибухами розривали оранжеві сполохи ліхтарів, плавала мені увіччю. Я сіпнувся ще раз. Тоді став потроху доходить до тями. Відчув: мене везуть в машині. У мізках світало все більше й більше, аж я утямив, що лежу долі й у живіт мені впираються чиїсь грубі черевики.

— …Чепе… чепе, черт возьми! — казав хтось на передньому сидінні. — Попадёт нам, да еще как. И откуда он взялся…

— Без паники, лейтенант! — озвавсь наді мною владний, жорстокий голос. — Этот парень из разведки… Это же добыча — они давно суют нос в наши дела! Отвезём его на хату, а оттуда ему уже не выйти…

— Кстати, — сполошилися на передньому сидінні, — этот козёл еще не оклемался случайно?

Другий зарізяка пхнув мене черевиком, тоді пхнув ще раз, а тоді добув ліхтарика й посвітив увіч.

— Нет… вроде нет… а бычара здоровущий, посмотри-ка! Хорошо его эта, как ее…

— Уделала парня! — заіржав лейтенант. — Он, наверное, и не ждал… Даа, колдун набрал себе людей… Она, говорят, то ли в Афгане работала, то ли из спецназа…

Своя своїх не познаша, з гіркотою подумав я. Афганець афганця… Та це ж останнє западло! А дєвочка тренована… Я й не ждав, це таки правда… Ну, та це ми поправимо! Я знову напнув м'язи й міліметр за міліметром став зсовувать пута вниз. Хіба ж ви фахівці, думав я, пантруючи за тими зарізяками з-під опущених повік. Невже ви ще й досі не втямили, що чоловік — це така худобина, котра звідусіль виплутається… і з будьякої халепи вийде переможцем. Хоч би ноги зв'язали, чи що… Добре, що й не зв'язали, а то мені не так зручно було б провалювати вам черепи, цапи ви смердючі!..

В очі вдарив сніп яскравого світла. Я закляк, міркуючи, де б це ми могли проїжджати. Либонь, це кінотеатр… Ага, а от і універмаг… Вірно, значить, машина виїхала до центру. Чудово, подумав я… чудово, нормальний хід! Швидше за все, мене хочуть одвезти в штабквартиру…