Собака Баскервілів

— Дідько! — блідий від розчарування, ледве вимовив він, випірнувши з вуличного потоку. — От не пощастило! Та я сам у всьому винен. Ватсоне! Ватсоне! Якщо ви маєте хоч краплю порядності, ви занесете до своїх анналів цю мою прикру помилку нарівні з моїми успіхами.

— Хто це?

— І гадки не маю.

— Спостерігач?

— Так, очевидно, за Баскервілем хтось стежить від самого його приїзду до Лондона. А інакше звідки стало відомо, що він зупинився в готелі «Нортумберленд»? Я подумав: якщо його вистежували першого дня, то вистежуватимуть і надалі. Ви, напевне, звернули увагу, що я двічі підходив до вікна, поки доктор Мортімер читав свою легенду?

— Так, пам’ятаю.

— Мені було цікаво, чи не вештається хтось біля будинку, але ніяких підозрілих осіб я не помітив. Ми маємо справу з розумною людиною, Ватсоне. Це все дуже серйозно, і хоча мені ще й досі незрозуміло, які тут діють сили — добрі або злі, — проте я постійно відчуваю чиєсь втручання, чийсь точний розрахунок.

Коли наші нові друзі пішли, я одразу ж кинувся за ними, сподіваючись, що от-от я натраплю на їхню невловиму тінь. А цей хитрун не наважився йти пішки і найняв кеба, щоб за потреби тягнутися позаду або ж обганяти їх, залишаючись непомітним. Його прийом має ще одну вигоду: якби вони також сіли в кеб, він би все одно не загубив їх із поля зору.

Та все-таки одне вразливе місце в цьому прийомі є.

— Кебмен?

— Саме так.

— Яка прикрість, що ми не помітили його номера!

— Любий мій Ватсоне! Мені, звісно, цього разу нема чим хизуватися, але невже ви припускаєте бодай на одну мить, що я не помітив номера? Будь ласка: дві тисячі сімсот чотири. Втім, зараз це нам ні до чого.

— Не знаю, що ви могли ще зробити.

— Побачивши його, я мав негайно повернути в протилежний бік, не кваплячись узяти кеб і на достатній відстані прямувати за першим. А ще краще було б поїхати просто до готелю й чекати там розвитку подій. Цей таємничий незнайомець провів би Баскервіля до дверей, і ми за допомогою його ж власного прийому могли б простежити, куди він потім подінеться. А тепер наш супротивник неймовірно спритно скористався моєю недоречною квапливістю, що видала нас із головою і збила мене зі сліду.

Під час цієї розмови ми повільно йшли по Ріджент-Стріт. Доктора Мортімера і його супутника вже не було видно.

— Тепер немає ніякого сенсу стежити за ними, — сказав Холмс. — Їхня тінь зникла й більше не з’явиться. Треба подивитися, які козирі в нас на руках, і сміливо ними бити. Ви добре роздивилися обличчя цієї людини в кебі?

— Обличчя ні, а бороду роздивився.

— Я теж… А звідси випливає, що борода, мабуть, була фальшивою. Коли розумна людина йде на таку ризиковану справу, яка потребує особливої обережності, їй потрібна борода для маскування. Ходімо сюди, Ватсоне.

Холмс завернув у одну з розсильних контор цього району, начальник якої зустрів його з розкритими обіймами.

— О, Вілсоне, я бачу, ви не забули, як мені пощастило допомогти вам у тій маленькій справі!

— Що ви, сер, хіба це забудеш? Я зобов’язаний вам своїм чесним ім’ям, а може, й життям.

— Ви перебільшуєте, друже мій! До речі, Вілсоне, пам’ятаю, у вас був один хлопчина на ім’я Картрайт, який виявив неабияку кмітливість під час розслідування вашої справи.

— Так, сер, він і зараз у мене працює.

— Чи не можна його викликати? Дякую вам. І ще будьте люб’язні розміняти мені ось ці п’ять фунтів.

На поклик начальника з’явився чотирнадцятилітній підліток зі жвавим, розумним обличчям. Він став перед нами, з благоговінням дивлячись на уславленого детектива.

— Дайте мені «Путівник по готелях», — сказав Холмс. — Дякую. Дивися, Картрайте, ось це — назви двадцяти трьох готелів у районі Черінґ-Кросса. Бачиш?

— Так, сер.

— Ти обійдеш їх усі по черзі.

— Слухаюся, сер.

— І спершу даватимеш швейцарам по шилінгу. Ось тобі двадцять три шилінги.

— Слухаюся, сер.

— Ти скажеш, що тобі потрібно подивитися сміття, викинуте вчора з кошиків. Поясниш це так: одну дуже важливу телеграму помилково доправили не на ту адресу, і тобі звеліли її розшукати. Зрозуміло?

— Так, сер.

— Але насправді ти шукатимеш сторінку газети «Таймс», у кількох місцях порізану ножицями. Ось номер «Таймс», а сторінка потрібна ось ця. Ти зможеш відрізнити її від інших?

— Так, сер.

— Швейцари, звичайно, будуть відсилати тебе до коридорних, і їм теж ти даси по шилінгу. Ось тобі ще двадцять три шилінги. У двадцяти випадках з двадцяти трьох, імовірно, виявиться, що сміття з кошиків викинули або спалили. Але в трьох інших готелях тобі покажуть купу паперів, серед яких ти і пошукаєш цю сторінку. Шансів на удачу дуже мало. Про всяк випадок даю тобі ще десять шилінгів. До вечора телеграфуй мені про свої справи на Бейкер-Стріт… А тепер, Ватсоне, нам з вами залишилося тільки дати запит по телеграфу про кебмена номер дві тисячі сімсот чотири, після чого ми зазирнемо в якусь картинну галерею на Бонд-Стріт і решту часу, що залишився до обіду, проведемо там.

Розділ V

Три обірвані нитки

Шерлок Холмс мав дивовижну здатність звільнятися від думок про справи. Він увесь поринув у споглядання полотен сучасних бельгійських художників і за дві години, вочевидь, жодного разу не згадав про дивну історію, в яку силою обставин затягнуло й нас. Усю дорогу від картинної галереї до готелю «Нортумберленд» він говорив тільки про живопис, незважаючи на те, що його знання в цій галузі вирізнялися крайньою примітивністю.

— Сер Генрі Баскервіль очікує вас нагорі, — сказав нам черговий по вестибюлю. — Він просив одразу ж провести до нього гостей.

— Чи не дозволите мені подивитися списки ваших постояльців? — запитав Холмс.

— Будь ласка, сер.

Після прізвища «Баскервіль» у книзі були ще два записи: «Теофіліус Джонсон з родиною, з Ньюкасла» і «місіс Олдмор з покоївкою, з Елтона».

— Чи не той це Джонсон, якого я колись знав? — запитав Холмс чергового. — Він адвокат, сивий і трохи накульгує?

— Ні, сер, містер Джонсон — власник вугільних копалень, ще не старий джентльмен, вашого віку.

— Ви впевнені, що він не адвокат?

— Упевнений, сер. Містер Джонсон наш частий гість, ми його знаємо не перший рік.

— Справді? Ну, не буду сперечатися. Місіс Олдмор… Я десь чув це прізвище. Даруйте мені за цікавість, але так буває, що шукаєш одного знайомого, а знаходиш іншого.

— Місіс Олдмор має слабке здоров’я, сер. Її чоловік був колись мером Глостера. Коли вона приїжджає в місто, то зупиняється лише в нас.

— Дякую вам. Імовірно, я сплутав її з іншою леді… Ці питання допомогли нам установити один дуже важливий факт, Ватсоне, — вів далі Холмс упівголоса, поки ми піднімалися сходами. — Тепер нам зрозуміло, що люди, які так цікавляться нашим другом, зупинились не тут. Це означає, що старанно спостерігаючи за кожним його кроком, у чому ми вже переконалися, вони так само старанно уникають потикатися йому на очі. А це багато про що свідчить.

— Наприклад, про що?

— Ну, хоча б про те… Овва! Друже мій, що трапилося?

Ми вийшли на верхній поверх і зіштовхнулися там із сером Генрі Баскервілем. Він вибіг на сходи весь червоний від гніву, тримаючи в руках старого, запилюженого черевика. У сера Генрі навіть язик заплітався з люті, і коли до нього нарешті повернувся дар мовлення, то одразу збився на явний американський акцент, якого вранці ми не помітили.

— За кого мене мають у цьому готелі — за дурника, чи що? — закричав сер Генрі. — Не дозволю над собою жартувати! Якщо цей дурень не знайде мого черевика, я влаштую скандал! У мене також є почуття гумору, містере Холмс, але цього разу місцеві жартівники трохи переборщили.

— Усе ще розшукуєте свою пропажу?

— Так, розшукую! І не заспокоюся, доки не знайду!