Собака Баскервілів

— Що й говорити, ситуація не з веселих, — сказав сер Генрі. — До всього, звісно, можна звикнути, але зараз я почуваюся не в своїй тарілці. Не дивно, що мій дядько нервував, живучи самотньо в такому будинку. Ну що ж, мабуть, розійдімося. Можливо, вранці нам тут здасться не так уже й похмуро.

Перш ніж лягти спати, я розшторив вікно. Воно виходило на газон перед парадними дверима. За газоном, розгойдуючись від вітру, стогнали високі дерева. У проміжку між швидкоплинними хмарами вигулькнув місяць. У його холодному сяйві за деревами виднілося нерівне пасмо скель і довга лінія похмурих боліт. Я засмикнув штору, переконавшись, що останнє моє враження від Баскервіль-Холу нітрохи не спростовує першого.

Але воно виявилося не останнім. Незважаючи на втому, я все-таки не зміг заснути й, перевертаючись з боку на бік, марно закликав до себе сон. Десь далеко годинник відбивав кожні п’ятнадцять хвилин, і більше ніщо не порушувало мертвої тиші, яка панувала в будинку. І раптом глухої півночі до мого слуху долинув виразний звук, у природі якого сумніватися не доводилося. Це були ридання, приглушені, судомні схлипування жінки, чиє серце розривається від горя. Я звівся на ліжку і напружено прислухався. Плач лунав десь близько, в самому будинку. Я почекав із півгодини, нашорошившись усім тілом, але не почув більше нічого, крім ударів годинника і шурхоту плюща, що оповивав стіни.

Розділ VII

Степлтони з Мерріпіт-Хаус

Свіжа чарівність ранку стерла з нашої пам’яті гнітюче враження, яке залишилося в нас обох після першого знайомства з Баскервіль-Холом.

Коли ми з сером Генрі сіли снідати, яскраве сонячне світло вже лилося у вузькі вікна з кольоровими гербами на скельцях, розкидаючи по підлозі різнобарвні відблиски. Темна дубова обшивка світилася бронзою в золотих променях, і тепер нам важко було уявити, що напередодні ввечері ця кімната навіювала на нас таку зневіру.

— Будинок тут ні до чого. Можливо, ми самі в усьому винні, — сказав баронет. — Стомилися з дороги, промерзли, от нам усе і видалося таким похмурим. А за ніч ми відпочили, чудово почуваємось, і навколо теж повеселішало.

— Однак не можна все списувати тільки на настрій, — відповів я. — Скажіть мені, наприклад, невже ви не чули серед ночі чийогось плачу, здається, жіночого?

— А знаєте, мені також вчувалося щось подібне крізь дрімоту. Я довго прислухався, а потім вирішив, що це було уві сні.

— Ні, я все ясно чув і впевнений, що плакала жінка.

— Треба негайно поговорити з Беррімором.

Він викликав дворецького дзвінком і звернувся до нього за роз’ясненнями. Мені здалося, що бліде обличчя Беррімора сполотніло ще більше, коли той почув питання господаря.

— У будинку всього дві жінки, сер Генрі, — відповів Беррімор. — Одна з них посудомийка, яка спить в іншому крилі, друга — моя дружина, але я запевняю вас, що вона не плакала.

І все-таки він збрехав нам, бо після сніданку я випадково наштовхнувся у коридорі на місіс Беррімор. При яскравому освітленні я побачив високу, дуже спокійну жінку з виразними рисами обличчя й зі строгими стиснутими губами. Але очі — червоні, з припухлими повіками. Значить, вона уночі таки плакала, а якщо так, чоловік про це не знати не міг. Проте він запевняв нас у протилежному, навіть попри те, що його можуть викрити в нещирості. Навіщо? І чому вона так гірко ридала?

Чимось таємничим і похмурим віяло від цього блідого благовидного чоловіка з чорною бородою. Він перший побачив тіло сера Чарльза, і обставини смерті старого Баскервіля були відомі нам тільки з його слів. Невже у кебі на Ріджент-Стріт ми бачили Беррімора? В усякому разі, борода була достоту такою. Кебмен говорив про людину середнього зросту, але це враження могло бути помилковим. Як мені тепер встановити істину?

Насамперед, звичайно, треба побачити начальника поштової контори в Ґрімпені й довідатися в нього, чи передали нашу телеграму Беррімору в руки. Принаймні, мені буде що повідомити Шерлокові Холмсу.

Сер Генрі після сніданку почав переглядати ділові папери, тож у мене з’явився вільний час. Пройшовши чотири милі зручною дорогою вздовж боліт, я вийшов до маленького, непоказного села, в якому передусім мені впали в око дві величезні солідні будівлі — готель і будинок доктора Мортімера. Начальник поштової контори, який виявився також і місцевим крамарем, запам’ятав нашу телеграму.

— Звичайно, сер, — сказав він, — я доправив її містерові Беррімору, як і було зазначено.

— А хто її відносив?

— Мій син. Джеймсе, ти ж доставив телеграму до Баскервіль-Холу, містерові Беррімору?

— Так, тату.

— І вручив йому в руки? — запитав я.

— Ні, містер Беррімор був десь на горищі, і я віддав телеграму його дружині, а вона обіцяла негайно передати йому.

— А самого містера Беррімора ти бачив?

— Ні, сер, я ж кажу, що він був на горищі.

— Звідки ти знаєш, де він був, якщо сам його не бачив?

— Ну, дружина мала б знати, де він, — роздратовано сказав поштмейстер. — Адже телеграму доставлено? А якщо сталася якась помилка, нехай містер Беррімор поскаржиться сам.

Розпитувати було безглуздо, але мені стало зрозуміло, що хитрий виверт Холмса ні до чого не призвів і ми не довідаємося, їздив Беррімор у Лондон чи ні. Припустімо, що їздив. Припустімо, що він — останній, хто бачив сера Чарльза живим, — перший вистежив його спадкоємця, щойно той приїхав до Англії. Що з цього? Беррімор діє за чиїмось вказівками чи має власні підступні задуми? Який сенс йому переслідувати Баскервілів? Я згадав про дивне застереження, складене з газетних вирізок. Невже це справа рук Беррімора? Може, його надіслав хтось інший, хто намагається перешкодити йому? Єдине вірогідне пояснення усьому дав сер Генрі, сказавши, що коли Баскервілів удасться відлякати від родового маєтку, то Беррімори забезпечать собі безтурботне існування до кінця своїх днів. Але хіба це хоч якоюсь мірою виправдує ту глибоку й тонку інтригу, яка невидимою павутиною обплітає молодого баронета? Навіть сам Холмс визнав, що серед усіх його сенсаційних розслідувань ця справа — найзаплутаніша й найскладніша.

Повертаючись безлюдною, похмурою дорогою, я молив Бога, щоб мій друг звільнився якомога швидше, приїхав і зняв із мене тягар відповідальності.

Мої міркування були раптово перервані звуком швидких кроків позаду. Чийсь голос покликав мене на ім’я. Я озирнувся, очікуючи побачити доктора Мортімера, але, на мій подив, за мною поспішав якийсь невисокий, худорлявий блондин років тридцяти п’яти — сорока, з чисто виголеною, трохи пісною фізіономією й вузьким довгим підборіддям. На ньому був сірий костюм і солом’яний капелюх. Через плече в нього висіла бляшана ботанічна коробка, а в руках він тримав зеленого сачка, щоб ловити метеликів.

— Даруйте мені мою сміливість, докторе Ватсон, — мовив незнайомець, ще не віддихавшись як слід. — Ми тут народ нецеремонний і не чекаємо офіційних знайомств. Можливо, ви чули про мене від нашого спільного друга, Мортімера. Я Степлтон із Мерріпіт-Хаус.

— Вас неважко впізнати за коробкою й сачком, — сказав я, адже мені було відомо, що містер Степлтон натураліст. — Але як ви здогадалися, хто я такий?

— Я сидів у Мортімера, і він показав мені вас із вікна своєї приймальні, коли ви проходили повз його будинок. Нам з вами по дорозі, тож я вирішив наздогнати вас і відрекомендуватися вам особисто. Сподіваюся, сер Генрі не дуже стомився після тривалої подорожі?

— Ні, він почувається добре, дякую вам.

— Ми все боялися, що після сумної загибелі сера Чарльза новий баронет не захоче тут жити. Важко вимагати від заможного чоловіка, щоб він заживо поховав себе в такій глушині, адже ви самі розумієте, як багато означатиме його присутність для всієї нашої округи. Сподіваюся, ця історія не вселила серові Генрі марновірного страху?