Пригоди Шерлока Холмса. Том 1

Я побачив сліди черевиків і поряд — як я з задоволенням відзначив — сліди босої людини. Я був певен, що останні сліди — то сліди вашого сина. Перший спокійно пройшов туди й сюди, а другий швидко біг; сліди його відбилися в тих самих місцях, де були сліди черевиків, — отже, зрозуміло було, що другий гнався за першим. Я пішов цими слідами, й вони привели мене до вікна вітальні, де чоловік у черевиках витоптав увесь сніг, — напевно, когось чекав. Тоді я вирушив його слідами в інший бік; вони пролягли доріжкою десь на сотню ярдів. Схоже було, що там чоловік у черевиках обернувся — сніг був дуже витоптаний, неначе на тому місці точилася боротьба; нарешті, краплі крові свідчили про те, що я не помилився. Потім чоловік у черевиках кинувся навтікача, й ще кілька краплин крові розповіли мені, що поранено було саме його. Так я дійшов аж до великої дороги, але там сніг було розчищено, й слідів не стало.

Коли я зайшов до будинку, то оглянув крізь лупу, як ви пам’ятаєте, підвіконня та раму вікна у вітальні й побачив, що з нього хтось вилазив. Я помітив також відбиток мокрої ноги на підлозі, — тобто він потім влазив назад. Тепер я вже мав змогу уявити собі все, що сталося. Хтось чекав під вікном; хтось подав йому діадему; ваш син усе це бачив; він погнався за крадієм і почав з ним боротися; кожен тягнув діадему до себе, й через те вона зламалася. Ваш син повернувся з діадемою додому, залишивши її уламок у руках супротивника. Поки що все зрозуміло. Але хто був крадієм і хто подав йому діадему?

Моя давня засада — відкидати все неможливе; те, що зостанеться, — навіть найнеймовірніше, — і буде правдою. Я знав, що діадему взяли не ви, отож залишаються тільки ваша небога та служниці. Якщо то були служниці, навіщо вашому синові брати їхню вину на себе? До цього немає жодної причини. Але він кохав свою двоюрідну сестру — це чудово пояснювало його мовчанку: він не хотів розкривати її таємниці, хоч якою ганебною ця таємниця була. Тоді я згадав, як ви зустрілися з нею біля того вікна і як вона знепритомніла, знову побачивши діадему; моє припущення перетворилося на впевненість.

Але хто міг бути її спільником? Мабуть, коханець, бо хто інший міг змусити її так легко забути всю відданість вам? Я знав, що ви мало буваєте на людях, а коло ваших друзів досить вузьке. Але серед них — сер Джордж Бернвелл. Я раніше теж чув про нього як про чолов’ягу, що має в жінок недобру славу. Саме він був тією людиною в черевиках, що забрала зниклі камені. Навіть знаючи, що Артур його викрив, він почувався безпечно — був певен, що ваш син не скаже жодного слова, аби не ганьбити власної родини.

А тепер ваш розум підкаже вам, до чого я вдався. У вбранні волоцюги я пішов до сера Джорджа, заприятелював з його лакеєм, який повідомив, що господар увечері десь розбив собі голову, й нарешті роздобув у нього за шість пенсів пару старих черевиків сера Джорджа. З ними я поїхав до Стрітема й побачив, що вони точнісінько відповідають слідам.

— Я ввечері помітив якогось волоцюгу на дорозі, — мовив містер Голдер.

— Отож-бо й воно. То був я. Я зрозумів, що сер Джордж потрапив до моїх рук, поїхав додому й перевдягнувся. Справа ця дражлива, тож залагодити її слід було так, щоб не допустити жодного скандалу: цей підступний негідник розумів, що наші руки зв’язані. Я подався до нього. Спочатку він, певна річ, усе заперечував. Та коли я розповів йому про все, що сталося тієї ночі, він заходився мені погрожувати й навіть схопив зі стіни ціпок. Проте я добре його знав і вмить приставив йому до скроні револьвер. Отоді сер Джордж став трохи розумнішим. Я пояснив йому, що ми згодні викупити камені по тисячі фунтів за кожен. «Хай йому біс! — вигукнув він у відчаї. — Я вже продав усі три камені за шістсот фунтів!» Я пообіцяв, що ця справа не дійде до суду, й довідався в нього адресу перекупника. Поїхавши туди, я довго торгувався й нарешті викупив камені по тисячі фунтів за кожен. Потім я завітав до вашого сина, сказав йому, що все гаразд, і близько другої години ночі нарешті ліг спати — після дня важкої роботи.

— Дня, що врятував Англію від великого публічного скандалу, — мовив банкір, підводячись. — Сер, я не знаю, як вам і дякувати, але будьте певні: я не забуду того, що ви для мене зробили. Ваше мистецтво перевершує все, що мені доводилось чути про вас. А тепер мені треба бігти до мого любого хлопчика — попросити в нього пробачення за всі образи. А те, що ви розповіли про бідолашну Мері, просто-таки вразило моє серце. Навіть ви, з вашим досвідом, не зможете сказати мені, де вона тепер!

— Гадаю, що це можна сказати напевно, — заперечив Холмс. — Вона там, де й сер Джордж Бернвелл. Так само безперечно те, що невдовзі її буде покарано, хай там які були її гріхи.

«Мідяні буки»

— Людина, що любить мистецтво заради мистецтва, — мовив Шерлок Холмс, кидаючи вбік сторінку «Дейлі Телеграф» з оголошеннями, — найбільше задоволення часто черпає з найменш визначних і яскравих його проявів. Я радий відзначити, Ватсоне, що ви добре засвоїли цю істину і в своїх записах про наші скромні пригоди, які з вашої ласки увічнено, — і, мушу зізнатися, часом дещо прикрашено, — приділяєте увагу не так гучним та незвичайним справам, у яких я брав участь, як випадкам, що самі по собі є дрібними, але відкривають простір для роздумів і логічних висновків, що особливо мене цікавить.

— І все ж таки, — мовив я, усміхнувшись, — я не наважився б стверджувати, що в моїх нотатках нема й сліду прагнення до чогось незвичайного.

— Можливо, ви й помиляєтеся, — провадив він, підхопивши щипцями жаринку і розпаливши нею довгу люльку з вишневого дерева, що замінювала йому глиняну тоді, коли він ладен був радше сперечатися, ніж міркувати, — можливо, ви й помиляєтеся, намагаючись прикрасити й пожвавити свої записи замість того, щоб обмежитися сухим викладом причин та наслідків, які можуть викликати лише зацікавлення тією чи іншою справою.

— Мені здається, що в своїх нотатках я віддаю вам належне, — дещо холодно заперечив я, бо мене дратувала самозакоханість, що, як я не раз спостерігав, була прикметною рисою вдачі мого друга.

— Ні, це не самозакоханість і не марнославство, — мовив він, відповідаючи, за звичкою, радше на мої думки, аніж на слова. — Якщо я прошу вас віддати належне моєму мистецтву, то це зовсім не стосується мене особисто, воно поза мною. Злочин — річ буденна. Логіка — річ рідкісна. Саме на логіці, а не на злочині вам слід би зосередитись. А у вас курс лекцій перетворився на збірку цікавих оповідок.

Був холодний ранок початку весни, і ми сиділи після сніданку біля запаленого каміна в нашій давній кімнаті на Бейкер-стріт. Густий туман оповив ряди похмурих будинків, і лише вікна навпроти тьмяними, неясними плямами світилися в жовтавій імлі. У нас горіло світло, і його відблиски вигравали на білій скатертині, на порцеляні й металевому посуді, бо стіл ще не прибрали. Шерлок Холмс мовчки просидів цілий ранок, пильно переглядаючи сторінки газет з оголошеннями, аж поки, відмовившись, напевно, від своїх пошуків і перебуваючи в не дуже доброму гуморі, заходився читати мені повчання з приводу моїх літературних вправ.

— Водночас, — зауважив він після мовчанки, попихкуючи своєю довгою люлькою й замріяно втупившись поглядом у вогонь, — вас навряд чи можна звинуватити в прагненні до чогось незвичайного, бо більшість із тих випадків, до яких ви так люб’язно виявили цікавість, не містять у собі ані крихти злочину ні з погляду закону, ні взагалі. Невеличка пригода з королем Богемії, коли я спробував допомогти йому, дивний випадок із міс Мері Сазерленд, загадка людини з розсіченою губою й пригода з шляхетним холостяком — усі ці справи не можуть привернути увагу правосуддя. Боюсь, однак, що ви, уникаючи незвичайного, опинилися в полоні буденного.

— Може, врешті-решт так і сталося, — відповів я, — але методи, про які я розповідаю, своєрідні й цікаві.

— Любий мій друже, що публіці — численній, але позбавленій спостережливості, яка навряд чи здатна впізнати по зубах ткача чи по великому пальцю лівої руки — друкаря, — до найтонших відтінків аналізу та мистецтва висновків? І все ж, навіть якщо ви станете буденнішим, я не можу винуватити вас, бо дні великих справ минули. Люди, чи в крайньому разі злочинці, утратили свою сміливість і самобутність. А щодо моєї скромної практики, то я, схоже, перетворився на агента з розшуку загублених олівців та наставника для юних леді з пансіонів. Гадаю, нарешті я розібрався, до чого придатний. Лист, який я одержав сьогоднішнього ранку, означає, що мені пора міняти роботу. Ось прочитайте-но! — І він простяг мені пожмаканий лист.