Три листки за вiкном

Минуло кілька днів, я прочитав ці слова й розсміявся. Дивна сила, бува, на нас находить, дивні настрої й химери нас звойовують, чомусь завжди ставимо ми наріжним каменем сумління. Це щось таке давнє, нагадане й, мені здається, ілюзорне. Ні, є світ, люди, життя, а всі накладки ума — тільки свідчення хворої душі…

Генерал-губернатор тим часом розширив грабіжницьку діяльність. Позичав гроші у поміщиків і в купців-євреїв. У лавках усі продукти й речі брав тільки в кредит, водночас давав зрозуміти, щоб кредитори й не намагалися вимагати своїх грошей назад, коли не хочуть неприємностей. На те лавочники, не вимагаючи боргів, однодушне відмовилися давати товари губернаторові безготівкове. Знайшлися сміливці, які відмовили його превосходительству і в кредитах. Це були брати Цішковські, що жили в чималому домі на Велико-Бердичівській. Губернатор на те тільки розреготався. Товари він почав оплачувати, а на братах вирішив помститися. Шостого травня в близнюків був день народження. З'їхалося безліч гостей, а в розпалі веселощів лакей Цішковських уручив іменинникам на таці листа.

— Панове, панове! — закричав розпачливо один із близнюків. — Тут якась провокація!

Стояв серед тлуму гостей, тримаючи у тремтливих руках принесеного листа, в той час, як другий брат схвильовано бив у долоні, вимагаючи тиші. Лист був од якогось польського емігранта, і зміст його, який Цішковський тут-таки оголосив, уразив гостей: ішлося про політичні конспірації, в яких начебто замішані були брати.

— Закликаємо всіх за свідків, — крикнув один із Цішковських, — що ми ніде і ні в чому не замішані.

Але в цей час у передпокої вже дзвонив дзвоник. У вітальню вскочив задиханий становий пристав.

— Тут одержали з-за кордону листа! — крикнув він. — Ану, віддайте!

Цішковські заговорили й замахали руками. Вони оточили станового і щось хотіли йому пояснити, а що балакали в два голоси, то становий з того нічого не розібрав. Тоді заговорили, оточивши поліцейського, гості. Вони також галасували й махали руками і теж хотіли щось оповісти. Тим часом у двері уже входили справник і жандармський офіцер. У залі зависла тиша. Всі кинулися по кутках, а дехто почав пробиратися до дверей, щоб вислизнути. Брати стояли бліді й перелякані.

— За розпорядженням генерал-губернатора ви заарештовані! — крикнув жандармський офіцер. — Прошу йти за мною!

Цішковських відвели в тюрму, а вночі до них несподівано з'явився фактор і запропонував заплатити за свою волю сто тисяч карбованців. Брати однодушне відмовилися: заплатити таку суму значило для них піти жебраками.

Вони ще сиділи в тюрмі, де їх допитували, морили голодом, потім годували оселедцями й не давали пити, коли в Житомирі з'явився Амбросій Іванович Третяк. В ув'язненні він почорнів і висох, очі його вже не палали, як вуглики, а були пригашені, а коли побачив свою також змарнілу половину і квітучих, аж прискали всі здоров'ям, чотирнадцятьох своїх синів, сльози покотилися йому з очей.

— Господи боже! — сказав він, обіймаючи Катерину Михайлівну, яка, уздрівши свого воскреслого чоловіка, ридала, ніби дитина. — За що така кара на мене, бідного! Хіба за те, що був я завжди чесний!

— Кара тобі за те, що виявився наївний, — сказав, заходячи в дім, Микола Платонович Біляшівський. — Кара за те, що дозволив ад'ютантові великого князя обвести себе довкола пальця, хоч я попереджав — скрізь вороги.

Але говорив все це Микола Платонович добродушно. Він сів на стільця, розставив ноги, бо йому заважало черевце, і поставив між коліна палицю.

— Радійте, Амбросію Івановичу, радійте, — сказав, утираючи сльозу із ока, — радійте, що вам добре повелося, бо що буде далі, сам бог знає.

На ті слова повернулося до нього шістнадцятеро перестрашених облич, чоловік, та жінка, і всі оті діти — кожне з них тримало в затиснутому кулачку по гостинцю і вже починало вірити, що всі їхні злопригоди завершилися.

— Але про це ми поговоримо, Амбросію Івановичу, на самоті. От послухайте поки що про братів Цішковських.

Він оповів про братів і про те, що генерал-губернатор вимагає від них уже сто п'ятдесят тисяч карбованців, і що тим озлобив супроти себе місцеве дворянство і купецтво — хто зна, може, невдовзі проб'є і його, тобто генерал-губернатора, смутний час.

Усе це оповів Микола Платонович голосом спокійним, навіть байдужним, при цьому дивився на родину Третяка вицвілими добрими очима, в яких поблимувала й жаринка; виглядав він у цей день старішим, ніж звичайно, а голос мав тихий — може, це осінь на нього подіяла? Хто зна, може, по дорозі сюди залетів до нього в карету один і другий жовтий листок, і, розглядаючи їх, подумав Біляшівський про марнотність світових пристрастей. Він і справді таке помислив, але вже тут, у цій кімнаті, де на нього дивилося шістнадцятеро пар очей, і раптом злякався, щоб не зміркували всі оці шістнадцятеро, що він їм ворог, що знову хоче забрати у них батька й запропастити його, а задовольнити власну жадобу помсти. Щось дивне відбулося тоді в душі в Миколи Платоновича — таке, чого не можу я до кінця збагнути, бо обличчя в нього раптом стало як у дочасно постарілого хлопчака, а руки на палиці затремтіли.

— Ні, ні, — сказав він, зводячись. — Не час тепер про справи говорити. Порадійте в домі своєму, Амбросію Івановичу, але коли вам припече, приходьте тоді до мене…

Микола Платонович мов у криницю дивився. Не минуло й кількох днів, як на Кашперівській вулиці, неподалік од озера, перестрів був Амбросія Івановича Третяка якийсь невідомий і вдарив його з усієї сили в обличчя. Третяк кинувся тікати, а що мав добрі й довгі ноги, це йому вдалося, хоч і дістав був каменюкою в плечі — кидав каменя той-таки напасник. Після того цілий день боявся Амбросій Іванович виходити на вулицю, а коли вийшов, то тільки на те, щоб перебігти похапцем кілька хідників і непомітно шмигнути в гостинно відчинені перед ним двері Миколи Платоновича.

— Цього я й сподівався, — сказав колишній старший радник. — То що робитимем?

— Прийшов порадитися й попитатися.

— Питатися легко, — задумливо сказав Біляшівський. — Та й порада тут може бути одна.

— Вбити його?

— Ви надто гарячої крові, Амбросію Івановичу, — всміхнувся Микола Платонович. — Окрім того, забуваєте про вухаті стіни й окаті вікна. Запропастите й мене, й родину свою, а що з того, коли із землі зникне якийсь черв'як?

Ходив кабінетом, задумано похиливши чоло, а Третяк, сидячи в кутку, стежив за ним блискучими жаристими очима.

— З тим доносом ми програли через ваш безрозум. Коли вже постаєш супроти кого, вважай, що не з дурнем маєш справу. А тут ще й генерал-губернаторі Тямите це? Ніколи не звіряйте свого діла посіпакам, нікому про себе нічого не розказуйте. Забудьте, що у вас вірні приятелі є. Виходьте на найвищу особу, саме ту, до кого спрямовано донос. Бо донос — велика сила, Амбросію Івановичу, але тільки в руках того, хто не дозволить себе водити за носа. Це дуже бридка сила, — Микола Платонович повернувся до Третяка, і його обличчя пересмикнулося від обридження. — Не думайте, що мені любе це діло. Бридке воно мені, несказанно бридке! Але поки що це єдина наша зброя, щоб урятуватися. Можливо, за те нам спокутувати доведеться, адже беремо на душу скверну. Обережні будьмо з тим!

Говорив трохи патетично, обличчя в час цієї промови посмикувалося, очі палали, й тільки затишне черевце, яке мав, могло б викликати підозру в щирості його слів. Дивний то був чоловік, цей Біляшівський! Жив собі, й добро набував, і не відсмикував руки, коли в неї клали хабаря. Збирав отак гроші і зумів стати помітною особою в місті. Але щось було в ньому й незвичайне. Може, оця затятість у змаганні? Було й чудніше — попри все прочувалось у ньому щось непідробно-щире. Третяк відчував двоїстість свого покровителя, але справа зайшла надто далеко, і йому тільки й лишалося, що пересівати через мозок велемовство Миколи Платоновича. Знав, що той зумисне не висловлюється просто, бо й тепер йому здавалося, що ця кімната переповнена вухами й очима; зрештою, відчував те й на вулиці, коли простував сюди: стежили за ним безтілесні духи — гналися й грозилися схопити.