Три листки за вiкном

За містом Третяк зупинився й розділив дітей на дві групи: одні мали їхати, а другі йти, потім другі міняли перших, і так мало тривати цілу дорогу. Проходили в день по п'ятнадцять верстов, а на ніч зупинялися там, де заставав їх вечір. Мати робила під возом постіль найменшим, більші загортались у покривала просто на траві, а батько, спутавши коней, стеріг їх до півночі. Потім його замінювали старші сини — все чинилося за безсловесною згодою. Харч спершу купували по селах, а коли не стало грошей, почали випрошувати, дещо хлопці крали, і батько їм за те ані слова не сказав, хоч досі в таких речах бував суворо-невблаганний. Він ще більше висох, потемнів з виду, діти теж, і їх по селах почали приймати за циган. Так тривало цілий тиждень, аж доки не в'їхали вони на міст через Кам'янку — перед ними лежав Житомир.

Микола Платонович Біляшівський прокинувся тоді рано. Лежав у постелі й думав про лихі часи, які до нього приходили. Вчора губернатор попросив у нього позичити десять тисяч асигнаціями. Уявляв собі увіч того коротуна, його блакитно-сині оченята й кавун-живіт, зашитий у штани. Цього разу не передав прохання через фактора, а викликав старшого радника до себе в кабінет. Походжав на коротеньких ніжках пружинистою ходою й розпитував про справи, не вимовляючи при цьому всі сімнадцять звуків; брови його були охайно підскубані, він підіймав їх угору й опускав. Бакенбарди при розмові стовбурчилися, а вуста ворушилися. Борідка підстрибувала, бо його превосходительство зволили чимось невдоволитися, і старший радник при всьому старанні ніяк не міг допетрати, що той од нього хоче, і пік при цьому раків.

— Ну, це справи такі, — раптом зовсім виразно сказав губернатор і поплескав пухкою ручкою старшого радника по плечі. — Ви, Миколо Платоновичу, чиновник справний, чув я і про ваші прибутки, хе-хе! Добре собі живете в цьому райському куточку і не бідно, чи не так?

Кляцнув пальцями й відвернувся до вікна. Похитувався на коротких ногах і дивився на вулицю.

— Позичте мені десять тисяч, — сказав коротко. — Маю нагальні витрати…

Микола Платонович був спантеличений. По-перше, був уражений з того, що не збагнув ані слова з дорікань генерал-губернатора і не зрозумів претензій до його службової старатливості, а по-друге, здивовано виявив, що губернатор може балакати, не потворячи сімнадцяти звуків. Ті слова про позику прозвучали виразно й чітко, і їх не скривотлумачиш. Може, Тому Біляшівський стояв, дивлячись на круглу спину його превосходительства й нетямно кліпав очима.

— Що ви сказали? — спитав різко генерал-губернатор.

— Коли буде на те ваше зволення, — пробурмотів старший радник. Ніколи досі губернатори в нього грошей не позичали.

— Так-так, — повернувся на закаблуках генерал-губернатор. — Я зволяю, щоб ви позичили мені десять тисяч карбованців.

Розтулив червоногубого рота й зареготав.

— Але запам'ятайте: по-зи-чаю! Розумієте мене? Микола Платонович кивнув, наче він щось і справді розумів. Знав, що гроші його превосходительство візьме, але назад вони навряд чи повернуться. «Такса за посаду», — мигнула в його голові думка, і йому захотілося почухати потилицю. Але не посмів учинити такий простацький рух у присутності його превосходительства; треба було залишитися на самоті, щоб прикинути, чи не пожиточніше буде взагалі покинути службу. Дививсь у блакитно-сині очка губернатора, аж проїдали його, і раптом усміхнувся.

— У мене і в думці не може бути, — сказав, — що ви можете, ваше превосходительство, ті гроші не віддати…

— Ну от! — по-діловому зауважив губернатор. — Мені потрібна готівка. Задля цього відпускаю вас на сьогодні зі служби, і ніколи не тримайте в голові негарних думок…

Микола Платонович Біляшівський був чоловік розважливий і обережний. Він попрохав у губернатора відстрочки на два дні з огляду на те, що готівки вдома не було, а банк був зачинений з приводу трауру. Тим часом розпитавсь у губернських чиновників і виявив, що подібна розмова відбулася з генерал-губернатором у кожного, дехто гроші йому вже «позичив», а решта тільки збиралася. Старший радник ретельно позаписував усе, що йому вдалося вивідати. І от зараз він лежав у ліжку й підраховував. Викинуті десять тисяч карбованців завдяки службі могли йому повернутися, але не швидко. Вирішив поки що служби не покидати, однак і далі таємно збирати дані про зловживання губернатора.

У цей момент і під'їхав до його двору Амбросій Іванович Третяк. Зупинив коней, звелів усім дітям вилаштуватися за віком, на чолі цього загону поставив дружину і завів свій полк у двір свого далекого родича. Після того випалив люльку і тільки тоді підійшов до дверей — тричі смикнув за ручку дзвоника.

— Чого тобі? — спитав слуга, побачивши перед собою закіптюженого, вишпареного на сонці і здорожілого Третяка.

— Я родич Миколи Платоновича Біляшівського, — як у трубу, прогув Амбросій Іванович. — Прошу, щоб прийняв мене у невідкладній справі.

Відступив од ганку на кілька кроків і наказав вилаштуваному в дворі сімейству, як тільки з'явиться Микола Платонович, падати йому в ноги. Вражений слуга поспішив доповісти старшому раднику про його дивних гостей, а сімейство Третяків стояло, завмерши, у дворі, готове чекати й виконувати все, що накаже батько.

Микола Платонович зчудувався. Накинув на плечі шовкового халата і, не скидаючи нічного ковпака, пішов до дверей. На його появу все сімейство дружно впало навколішки: шістнадцятеро дітей, жінка, а попереду всіх чоловік.

— Це ти, Амбросію Івановичу? — здивовано спитав старший радник.

— Я і лихо моє! — понуро сказав Третяк, зводячись із колін. — Коли не виявите до нас ласки, підемо пропадати.

Він глухо й сердито оповів про кривду, і Микола Платонович просльозився — зрештою, мигнуло йому в голові, це ще один пункт до реєстру генерал-губернаторських переступів.

— То проженете чи зласкавитеся? — спитав понуро Третяк і блимнув на далекого родича.

Микола Платонович якийсь час міркував. Тоді ступив білими, взутими у пантофлі ногами зі сходинок. Підійшов до Амбросія Івановича, обійняв його й поцілував, після чого рушив уздовж ряду дітей і цілував кожного в маківку. На щоці його тремтіла невтерта сльоза, а чи була вона щира, сам бог відає.

— Чи ж можу я вас прогнати? — сказав старший радник. — Є в мене порожній дім, куди не вселив ще квартирантів, а мені до зарізу потрібен адвокат для переписування паперів і щоб допомагав у процесах, які мені доводиться вести з боржниками.

Тоді не витримала жінка Третякова.

— Благодійнику ви наш! — закричала вона й кинулася в ноги Миколі Платоновичу. — Ми врятовані!

— Заспокойтеся, Катерино Михайлівно, — сказав лагідно Біляшівський. — Не треба дякувати, просто в добру годину нагодилися.

Відтоді старший радник з Третяком не раз зачинялися в кабінеті і довго про щось балакали. Під час цих розмов слугам було заборонено підходити близько до дверей — йшлося ж про одне: губернаторські зловживання.

— Я чоловік поступливий, але зачіпати мого самолюбства не можна, — сказав Микола Платонович. — Це ж відвертий грабіж. Запишіть: на останньому балу, 20 серпня, він здер у поміщиків Цішковських п'ятнадцять тисяч карбованців, у Голембіцького — п'ять тисяч. У Відеських та Глімбоцьких узяв по тисячі. Скільки номерів у реєстрі?

— Без ваших теперішніх сто двадцять. Біляшівський ходив по кабінеті.

— Апетиту його превосходительства немає межі. Боюся, що таки доведеться оголосити йому війну. Для цього мені потрібен такий чоловік, який згодився б для цього діла й на смерть.

— Я готовий до всього, — сказав Третяк. — Одного боюся…

— Не треба нічого боятися, — сказав Біляшівський.

— А коли щось станеться?

— Тоді батьком твоїм дітям стану я, — твердо сказав Микола Платонович.

— Я готовий на все, — урочисто промовив Третяк. — Так уже мені тут накипіло, — він ударив себе в груди, — що й убити його міг би.

— Вбивати не треба, — зауважив Біляшівський. — Бо сам нізащо пропадеш, і я, як опікун твій. Про дітей нам твоїх не можна забувати. На все свій час.