Три листки за вiкном

— Чи подобається вам, пані, мій дім? — спитав, пильно придивляючись до дружини.

— Понад усяку фантазію, — відповіла стримано графиня. Він розсміявся.

— Це понад фантазію через те, що існує все насправді, — мовив він. — Хочу, щоб ви зрозуміли, чому не терплю в себе гостей, а живу відлюдно. Всі мої зусилля спрямовано на те, щоб тримати зразковий лад і щоб підвести до можливого ідеалу й сам спосіб життя. Тут усе влаштовано відповідно до мого смаку й моїх потреб, окрім мого, тут не існує жодного «я». А кожне спілкування із собі подібними — це змушене прилаштовування до собі подібних. Гляньте на наші панські палати: там усе існує не для їхніх господарів, а напоказ, для гостей. Все приладжено до загального смаку й потреб, через це кожен із них стає маріонеткою, отаким собі полішинелем, суть якого — всім відомий секрет. А я не хочу ні до кого уподібнюватися, не хочу також, щоб уподібнювалися чи пристосовувалися до мене. Був би дуже щасливий, щоб і ви, пані вписались у життя цього дому й не руйнували його гармонії. Може, вона не зовсім ідеальна, але терпима.

Анеля подивилася на нього розширеними очима, в яких було трохи страху, а трохи цікавості, трохи збентеження, а трохи й кокетства, але він не прореагував.

— Найбільша моя невигода, — сказав, легко насупившись, — це те, що в моєму флігелі знову поставлено на постій якогось генерала. Вже не того, про якого розповідав, а іншого. Там, на превеликий мій жаль, досить часто влаштовуються вечори, в яких ми, звісна річ, участі не братимем. Але це на краще. Матимете розвагу слухати музику, бо в Києві звикли до суєтного життя.

— О так! — вихопилось у графині.

— Усі жінки в цьому відношенні однакові, — примирливо сказав граф. — Ну що ж, слухатимете музику, бо я не тримаю оркестру… Може, хотіли б у мене щось запитати чи вияснити?

Анеля знову зирнула на чоловіка розширеними очима, але не сказала ні слова.

— Відкрию вам секрет свого урядування. Можете застосувати мій метод, щоб тримати в руках власних слуг, — граф почав усміхатися, але якось химерно: дивився водночас на жінку серйозно й пильно. — Щоранку я приймаю в себе в кабінеті всіх слуг. Поодинці, звісно. Всі вони, від управителя до останнього козачка, повинні доносити мені на своїх товаришів. На кожен переступ, на кожне відхилення від обов'язків. Винний карається, а викажчик обдаровується. Через це вони шпигують один за одним винятково старанно, ненавидять один одного, але зв'язані в один вузол. Результат ви вже, здається, помітили.

— Ці люди шпигуватимуть і за мною? — спитала вона мило.

— Тільки відповідно до нашої умови.

— А коли я ненавмисне щось учиню не так? — спитала вона сміливо. — Накажете повести мене до стайні?

— О ні! — засміявся граф. — Просто, це мене засмутить. А я сподіваюся, що ви того не бажатимете… Чи не так, моя кохана?

— Звісна річ, любий! — сказала графиня й прикусила губу…

Про всі ці сакраментальні речі довідався київський світ завдяки напрочуд талановито написаним листам, що їх таємно посилала графиня до матері, сестри й генерал-губернатора Бібікова. Вона скаржилася на гнітючу обстановку Графського дому, з'являючи, що терпить усе це тільки для блага їхньої родини: відтепер і мати й сестра мають змогу вести широке життя і їм відкрито доступ у вищий світ. Зрештою, треба подумати й про пристойну партію для сестри. У листах до сестри вона оповідала подробиці інтимніші: про те, що граф перебуває біля неї невідлучно, що возить її в костьол і гуляє з нею в своєму чудовому парку не інакше, як надівши на неї півмаску. Цю ж таки деталь вона повторила і в листі до генерал-губернатора, скаржачись на невиносну нудьгу; їй так бракувало світського товариства, розваг, шуму й нових облич. Тут такий герметичний світ, що вона починає забувати лиця своєї матінки й сестри. Граф наділив її розкішним гардеробом, написала вона сестрі, і єдина її справжня розвага в цьому домі — приміряти все це, особливо ж коштовності; щодня вона змінює вбрання по тричі, але втіхи це не приносить ніякої, бо хоч граф і висловлює щоразу захоплення її красою, але їй було б приємніше, щоб ту красу й багатство помічало більше людей. Ці листи Анеля передає через підкуплену прислугу й посилає кожен із трепетом, адже тут прийнято доносити про все графові, і коли він про це дізнається, виникне такий скандал, наслідків якого не вгадати.

Сестра з матір'ю лили сльози над цими листами, а Бібіков, навідуючи їх, вергав громи, хоч нічим зарадити не міг, незважаючи на свою майже безмежну владу. Графиня ж писала, що вона починає сохнути, що погано спить, а коли засинає, то її мучать жахливі привиддя. Граф ставиться до неї з підкресленою шанобливістю й увагою, але від того їй анітрохи не веселіше…

У першу ніч по приїзді в Тульчин вона сподівалася спочити, але тільки стемніло і дім почав упадати в сплячку, почулися чавунні кроки (цьому вже був свідком я сам), які, здавалося, розлунювались у кожному закапелку дому. Анеля затремтіла і завмерла в ліжку, прислухаючись до тієї залізної ходи, — кроки наближалися. Беззвучно хитнулися на змащених петлях двері, і вона побачила дебелу постать, яка майже затулила прочіл. Зачинив двері, взявши їх на ключ, а тоді стягнув з неї покривало. Вона зойкнула, гострий біль примусив її скрикнути, але витерпіла все з покірливістю, бо відчула: коли б почала опиратися, він би озвірів.

Граф не затримувався в неї довго.

— Маємо домовитися ще й про це, — сказав розважно. — Перший тиждень приходитиму до вас щовечора. Другий і третій тиждень — через день, решту часу — двічі на тиждень. Це вас улаштовує?

Але вона не слухала його: ридала. Спазматичне й відчайно, заливаючи подушку слізьми й кусаючи й. Він спокійно стояв біля неї й чекав. Чекав, доки виплачеться. Коли ж вона втомлено завмерла, торкнув й волосся долонею.

— Виплачте, пані, всі зайві й непотрібні сльози — це дуже піде вам на користь. Я хочу, щоб ви народили мені сина…

Покинув її саму, розтерзану й розтоптану; здалося, що на ній живого тіла немає. Треба було встати, змінити білизну, але не могла стримати конвульсійних, майже істеричних ридань. Тільки під ранок вона заспокоїлася. Тоді й здивувалася сама на себе, на свою вразливість і відчай. Не їхала сюди, як овечка, котру везуть на заріз, а як завойовниця. Це правда, що була байдужа до чоловіка, але твердо знала: її чекають не тільки квіточки. Не була байдужа до власної долі, а задля цього можна було б витримати й більші випробування.

Майже спокійно встала з ліжка й сама замінила постіль. Змінила нічну сорочку, а тоді підступила до дзеркала. Блідий світанок плив із широчезного вікна й заливав усе сірим присмерком. У тому присмерку вона й побачила себе. Прекрасна, як богиня, дивилася змученими й надмір блискучими очима. Вуста її ледь-ледь кривилися, а на оголеному плечі виднівся слід од його залізних пальців. Була як метелик, що народився в перших хвилях світла, і хотіла, як той-таки метелик, жити. Хотіла перемогти в цьому, здавалося б, безнадійному поєдинку.

— Ти, дурний, жорстокий, звироднілий маніяче! — прошепотіла вона, вдивляючись у того розтривоженого метелика, що так ненадійно мерехтів у присмерку. — Ти сильніший за мене й брутальніший, але свій мільйон я таки заберу!..

Життя потекло одноманітне й нудне. Вставала якомога пізніше — любила помріяти після сну, відновлюючи в пам'яті незначні події свого дівочого життя. Марився їй тоді однорукий генерал-губернатор з блискучими, як вуглики, очима; марився і прегарний молодий учитель, який пізніше стане інспектором Першої київської гімназії, — він часто з'являвся в театрі й на концертах, й найгарніші панни аж мліли, милуючись із його лискучих кучерів. Раз випадково навіть зіштовхнулася з ним на контрактах, він чемно вклонився й попросив вибачення…

Анеля знала, що в її череві вже зріє плід, плід од іншого, котрий вирвав її з того оманливого світу, бо й сам був не від світу. Любила той загублений світ і марила: як добре жити в його веремії! Хай би наморочилася в неї голова, хай би кружляли біля неї молодики з такими кучерями, як у того вчителя, — руху і вражень їй хотілося. Через це й дозволяла, щоб обіймали її після сну гріховні марення, мліла й відчувала блаженство навпереміж із смутком — не знала, чи випаде їй колись вирватися з цього ув'язнення.