Три листки за вiкном

Ковнірчук якось дивно витягся, наче проковтнув кілка, лице його перекосилося, але це тривало тільки долю секунди.

— Який батько не хоче добра своїм дітям? — смиренно сказав він.

— Всякі є батьки. У вас я, правда, не сумніваюся, вже не раз казав, ви по-справжньому достойний чоловік.

Ковнірчук зашарівся, наче й справді мав право на такий комплімент.

— Зробите мені ласку завітати у кімнати, — попросив принижено він, розмова про обов'язки перед дітьми йому, здається, не дуже подобалася. — Сюди, сюди, ваша світлосте, — широко розчинив він двері до їдальні. Зараз ми, з вашого дозволу, щось перекусимо з дороги.

У їдальні біля столу порядкувала Охоцька, князь обдивився її оком знавця.

— Моя економка! — запобігливо представив Ковнірчук. Охоцька зробила церемоніальний кніксен.

— Родичка чи наймана? — спитав попечитель, коли Охоцька вийшла з кімнати.

— Племінниця в перших, — з готовністю відповів Ковнірчук.

— Економку годилося б тримати старшу, — сухо зауважив князь.

— З християнського милосердя її взяв, — засокотів Ковнірчук. — Клопоти по дому, самі знаєте, не малі, а тут ще діти…

Князь подивився на Ковнірчука важким, трохи підозріливим поглядом, але той був настільки смиренний і мав таке неблазенно-смиренне обличчя, що князь зволив поплескати його по плечі.

— Ну-ну, — прогув він. — В моєму домі тулиться також із десяток родичів. Зубожілі родичі — це випробування нашої терпимості.

— Воістину, ваше превосходительство, — виструнчився Ковнірчук. — Бідні родичі — це той інструмент, за допомогою якого спитує нас бог…

В гімназію попечитель з'явився наступного дня. Він побував в усіх учителів на уроках, вів з усіма себе чемно, гарно й лагідно обходився з дітьми. Не оминув він і мене. Після обіду було зібрано три вищі класи гімназії, і князь задав їм теми для творів з російської словесності. Твори писалися під його особистим наглядом, він невтомно ходив поміж партами, пильнуючи, щоб учні не списували, інколи зазирав і в парти, сподіваючись знайти там розгорнутий підручник, я при цьому непорушне стояв серед класу, як вартовий при генералі, бо сидіти мені тоді, коли його світлість були на ногах, не випадало. Зрештою, я дозволив собі маленький жарт. В той час, коли моя видима оболона мертво застигла посеред класу, як безсловесний бовван, друга, невидима, вільно розсілася за кафедрою і не без утіхи спостерігала за мотанням по класу попечителя. Він же нюшив поміж учнів з особливою старанністю; можливо, в приватній бесіді, коли я вже залишив дім директора гімназії, той відгукнувся про мене не вельми схвально, хоч викладати російську словесність я почав при його сприянні. Так от, попечитель рушив до остовпілої частини мого єства. Я стояв, витягши руки по швах, виструнчившись і виставивши підборіддя, при цьому розпрямив плечі, а живіт утягнув; жоден м'яз не рухнувся на моїм обличчі, а очі блищали, наче скляні, — я стояв так, можливо, й годину, і це не могло не зацікавити князя; він підійшов до мене впритул і зазирнув мені в обличчя, наче хотів переконатися, чи живий я.

— Як вас звати? — спитав у мене, остовпілого, його світлість.

— Киріяк Автомонович Сатановський, — відказали мертві мої вуста.

Він подивився на мене з підозрою, певне, моє прізвище викликало в нього небажані асоціації. Але при учнях він не зважився запитувати про мою генеалогію, а тільки зирнув так, як дивиться слідчий на спійманого злодія. Я ж був мертвий, і на моєму обличчі навряд чи він щось прочитав.

— Гм, гм, — сказав він, бо вже треба було якось розрядити атмосферу.

У класі посутеніло, і попечитель наказав унести свічки. Я щез. Отак стояв, стояв, і в мент мене не стало — це сталося так нагальне, що в попечителя зметнулися брови, а рука скинулася, наче його світлість хотіли перехреститися. За кілька хвилин я вже знову стояв на тому самому місці, а сторож заносив у клас свічки. Тільки тоді його світлість рушив до кафедри, і я поспішив зіслизнути зі стільця, зволивши всістись у нього на колінах. Учні вже дописували твір, а попечитель приплющив утомлені очі. Я сидів у нього на колінах, як дама, й вільно подригував ногами. Попечитель, ясна річ, того не помічав, хоч і відчував якусь недовідому присутність.

— Ану ти, — показав він на учня з першої парти. — Читай, що написав.

Нема нічого нуднішого, як слухати читання учнів, їхні голоси тоді стають дерев'яні, здобувають козлячі інтонації, всі оті «ме-е-е!» та «е-е!», вживаються безліч носових звуків, отож те гугнявіння не могло не подіяти на його світлість, окрім того, і я, невидимий, легенько дмухав йому в обличчя, а часом і чухав під підборіддям, від чого долішня губа попечителя відвисала, а очі починали гаснути, як каганці. Нарешті моя видима половина змогла перемнутися з ноги на ногу: попечитель спав. На похвалу йому мушу сказати, що спав якраз стільки, скільки читався твір, а коли учень замовкав, миттю прокидався і засинав тільки тоді, коли чув нове бекання й гугнявіння. Видимий я теж дозволив собі при цьому передрімати, тільки з розплющеними очима, проти чого його світлість, здається, не заперечував, та й де йому було виконувати стільки справ підряд: спати, слухати учнівські твори й стежити за мною. Однак старанність він мав незвичайну, бо вислухав всіх до одного учнів п'ятого класу, після чого похвалив їх і подякував мені, на що я коротко йому вклонився. Після того він вислухав усіх учнів шостого класу, і не подумавши відпустити п'ятий клас, а коли й ці вичитали свої твори, раптом підскочив, аж ледве я встиг зістрибнути йому з колін, і кілька разів пройшовся по класу від вікна до дверей і назад.

— Молодці, молодці шостий клас! — сказав він і потиснув мені, остовпілому, кілька разів руку. Я ж був настільки розчулений від того, що, доки читав сьомий клас, відчував тепло долоні його світлості, а невидима моя половина вже не зважилася на святотатство і не сідала попечителю на коліна, а скромно примостилась у кутку на підлозі, бо тільки в такий спосіб я міг посприяти половині видимій, якій доводилося все ще стовбичити.

Була глибока ніч, коли дочитали свої твори учні сьомих класів. Попечитель так само западав у сон і виринав із нього; учні, окрім тих, хто готувався до читання, спали й собі, як і видимий я, тобто сиділи нерушними стовпцями, вирячували широко розплющені очі, але життя в тих очах не було. Сприяло загальному сну й однотонне бубоніння читців, хоч дехто з кращих учнів старався читати і з поетичними підвиваннями. Але це, здається, не дуже подобалося попечителю, права брова його тоді ламалася, і учні, цей надчутливий інструмент, миттю улягали волі цієї брови, тобто починали читати так, щоб не тривожити дрімки його світлості.

Від сьомого класу попечитель прийшов у захоплення, він почав не ходити, а бігати од вікна до дверей, а тоді розцілував кількох учнів, а серед них і одного цілковитого телепня, відтак обійняв і мене, остовпілого, сказавши:

— Я вам цього ніколи не забуду!

Учням він оголосив, що коли хто з них при вступі в університет матиме якісь потреби, хай, не соромлячись, звертається просто до нього.

У такий спосіб ми були достойно винагороджені, я відчув щасливий настрій і твердо поклав собі в подяку його світлості делікатно навчити учнів, щоб вони й не подумали звертатись у своїх потребах до нього — навряд чи це щось корисне їм принесло б, а роздратувати його світлість могло б непомірне. Тим часом я кланявся попечителю і побіг проводжати його аж на вулицю, де покірно чекала на князя карета.

— Ви той учитель, — сказав він мені милостиво, — яких я завжди ставлю в приклад. Чудово, чудово виховали ви своїх підопічних. Я дуже задоволений, а, повірте, не скрізь маю таку втіху, коли ревізую гімназії.

Я послужливо відчинив його світлості дверці карети, і він готувався вже сховатись у чорній отхлані, коли ж щось згадав і спустив ногу з приступки.

— Послухайте, як ви назвали своє прізвище?

— Сатановський, ваше-ство! — витягся я в струнку.

— Гм, дивне прізвище. Звідки ви його взяли?