Три листки за вiкном

— Ну от, і зима на носі, — сказав фактор, підставляючи долоню під сніжини.

Була та рука жовта, покрита схожою на відшліфований пергамен шкірою, і мені подумалося, що долоня пошліфувалася так від безкінечного рахунку грошей. Така вже його робота, лічити, заради цього він і живе, в той час, як його компаньон живе, щоб ті гроші тратити. Але мають вони однаковий клопіт, бо ні одному, ні другому їх не вистачає: факторові їх мало, щоб задовольнити жадобу рахування, а Іщинському так само мало, бо не покривають потреб. Через це вони й дивилися так чудно на сніг, адже подумали водночас, що коли б мали стільки монет, скільки висить оце в повітрі сніжин, вони б ще сяк-так задовольнилися, перший лічив би їх до кінця віку свого, а другий до кінця віку свого їх би розметував. Але вони знали, що це тільки маревна забаганка, тому зітхнули водночас і відвернулися один від одного.

— Щасти вам, — буркнув Іщинський і пішов до карети.

— Хай вам біс, ваше благородіє, — сердечно обізвася фактор.

Я урочисто ішов за Іщинським, намагаючись ступати із ним у слід. Було мені радісно, і я з кислим співчуттям згадав отого, видимого, себе, який сидить зараз у класі й морозить крижаним поглядом недоростків. Ці недоростки, здається, ненавидять мене, але в них немає супроти мене сили й волі, і жоден із них не помислить супроти мене постати. Зрештою, саме такий западу я їм у пам'ять, і вони пронесуть мій образ крізь своє життя, адже і їм колись доведеться научати; пам'ятатимуть вони мою науку так само чітко, як і свої брудні витівки, які згодом обростуть у них романтичним ореолом. Така вже наша вчительська доля, що нас можуть любити, ненавидіти чи боятись, учителя можуть зневажати, але ніколи й ніхто з учнів його не жалітиме. Саме тому вчитель належить у цьому світі до особливої категорії людей, і не диво, що серед них так багато озлоблених та самотніх. Я вибрав собі цей терен недаремно і, здається, не шкодую (а це мені не один звіщав, що мене в цьому світі не люблять). Не любові прийшов я шукати, а щоб створити велике дітище свого духу, мою сокровенну «Чорну книгу». Через це я й відчував таке задоволення, ледве не ступаючи на п'яти Іщинському, — був це злочинець, якому немає спасіння. Він заплутавсь у тенетах, які сам-таки сплів, і мусив колись у них попасти. З усіх людей, яких я тут описав, тільки один поки що не вкладається в моє розуміння, тільки один мене турбує й непокоїть — отой дивний Біляшівський. Хто він і що хоче, яку маячливу думку поселив собі в голову, чому так пильно дивиться на мене при зустрічах? Ми з ним люди, здається, неспівмірні, хоч спочатку я бачив його, як вишню в кришталевім келиху. Ні, я сподіваюся, що його доброчесність видима, а коли так — він, як і всі, — мій. Все ж бо роблене чи видиме — це та сама порожня оболона без ядра. Зрештою, в мене є ще один шлях: я протиставляю його доброчинності всю масу зібраних отут історій і уявно кидаю їх йому у вічі. Хай пізнає через них себе самого, хай засумнівається і відчує в собі лють. Він проповідує своє дивацтво, як щось протилежне всьому, що називається в цьому світі нормальним. Через це стає вилущений з цього світу, юродствує. Але існує незаперечна істина: шкаралуща ніщо без ядра, але не збережеш ядро без неї. Через це його юродство видається мені не провісником світлого, а гідним насміху. Я радію з того, бо цим самим він все-таки дорівнюється до решти моїх персонажів, зрештою, весь оцей ліс людей — я. Це душа моя, розкладена на образи, а що вони без кінця воюють, — ознака моєї житейської сили. Коли б не мав я тут рації, не міг би отак любо й радісно наступати на п'яти комусь такому, як Іщинський. Тоді завелися б у мені, як черви, сумніви і сточили б моє нутро — я відчув їх отієї ночі, коли був такий розчулений та розм'якшений і змушений був викреслювати зі своєї душі Охоцьку. Тепер я знову на коні, я знову йду за черговою своєю жертвою, через те й прозоріший тіні. Можу знову писати свою книгу, бо задоволене і цілісно живу!..

Фактор виїхав у Київ у цей-таки день, взявши з собою немалий запас тканин, які він, однак, ніде не купував, принаймні за той час, відколи я за ним стежив. Я, затишно вмостившись у балагулі фактора, покотився разом із ним у Київ, в той час, як видима моя половина лишилася забивати знання в ослячі лоби підростаючого покоління. Від того я мав і певну невигоду, бо, розполовинившись отак, не міг лишатися цільною істотою, чим зуміли скористатися діти Охоцької (вже зараз вони носили нові костюмчики і у вільний час навідувалися до директора гімназії, вивчаючи там роль синів Ковнірчука), так от, ці увірвителі простягли на залізних сходах, якими я мав спускатися, йдучи на роботу, шворку, і я, перечепившись, покотився кумельгом, добре потовкши собі боки, адже не мав звичної прозорливості. Я побачив тільки кілька дитячих спин, обтягнутих новими костюмчиками, які тікали через подвір'я. Напасть викликала в мені цілком справедливе обурення, і я метнувся до дверей Охоцької, загупавши в них кулаками. Охоцька з'явилася, як богиня, і спокійно вислухала мої скарги.

— А чому ви переконані, що це мої діти? — спитала вона, ледве стримуючись, щоб не розсміятися. — А може, це вам колега Міхневич мститься за скарб? До речі, мені він уже влаштовував скандал.

— Ніякий це не Міхневич, — сухо зауважив я. — Це ваші хлопці, яких мені вдалося побачити.

Я розповів Охоцькій про спини увірвителів, обтягнуті новими костюмчиками.

— На що ви натякаєте? — холодно зауважила Охоцька. — І взагалі, що ви від мене хочете?

Я здумів на таку безапеляційність і сказав, що я вимагаю покарати винних, коли вона не хоче, щоб покарав я їх сам.

— Коли покинути все на так, — зауважив я, — тоді жити не дадуть.

Говорив цілком очевидні речі, але Охоцьку вони, здається, не зачепили.

— А коли не захочу їх карати і не дозволю чинити це вам? — спитала вона не без виклику.

— Тоді, шановна пані, — сказав крізь зуби, — я змушений буду оборонятися від ваших дітей, як знайду можливим, а від сьогодні відрікаюся від столування у вас…

Я говорив це з такою похмурою урочистістю, що Охоцька розсміялася.

— Бог з вами, Киріяку Автомоновичу, — сказала вона фамільярно. — Я покараю тих увірвителів, і вони ніколи не чинитимуть вам збитків. А коли хочете покинути столуватись у мене, я не буду уражена, відтепер мої справи пішли на ліпше. І взагалі, — додала вона зарозуміло, — вам анітрохи не вигідно зі мною сваритися, навряд чи це вийде вам на руку.

Вона заплеснула двері перед моїм носом, і я тільки невтямковито закліпав очима. Охоцька набиралася пихи, а це значить, що з Ковнірчуком у неї зайшло далеко. Бувши зайнятий спостереженням інших людей, я згубив з визору цю пару і тепер шкодував. Але не міг поповнити нестачу, оскільки невидима частина мого єства мандрувала в цей час до Києва і мусила поки що марнуватись, бо фактор, який хоч і обробляв дорогою на поштових станціях тисячі оборудок, був для мене, як груба стіна, оскільки єврейської мови я не розумів і в суть безконечних перемовлянь увійти не міг. Я, правда, бачив, як в його балагулу щось клали, а щось забирали, причому чинилося це з усіма засобами остороги, з чого виснував: всі ці махінації навряд чи законні. Але це мене обходило мало, я мав свій інтерес, через що міг спокійно собі подрімувати аж до Києва, до речі, й гадки не маючи про пригоди, які несподівано спіткали мене в Житомирі.

А мені в той день увіч не щастило. Падіння, сварка з Охоцькою зайняли в мене певний час, і я вперше запізнився на уроки, що викликало гостру догану директора. Я чесно оповів йому свою пригоду, на що Ковнірчук, почервонівши (згадка про новенькі костюмчики вразила його), заявив мені, що я огидний наклепник, що він цих хлопчиків має честь знати і може гарантувати їхнє достойне виховання, і що вони не тільки не здатні на лихий учинок, але й подумати про таке не могли б. Я слухав ці філіппіки увірвителям, від яких ледве не звернув собі шиї, і не міг знайти належного слова, щоб виправдатись, оскільки був в цей час істотою позбавленою вартішої своєї половини. Тож тільки промимрив, що Охоцька може засвідчити акт мого падіння зі сходів, на що директор з убивчою іронією заявив, що я, певне, був учора п'яний.